РОЗДІЛ 1 СОНЯ "Не збіг"

— Ма, Алька мене вкусила! Скажи їй щось!

— Аню, чому Аля плаче?

— Я ж кажу: вона мене вкусила, — картинно схлипує моя донечка.

Подумки рахую до трьох і спокійним тоном запевняю:

— Буду вдома через сорок хвилин, тоді розберусь з вами обома. А поки піди до тітки Наталі і скажи, що мама просила подивитись за вами.

— Через сорок хвилин? — чую недовірливе питання замість позитивної відповіді. — Мамо, ти сама прекрасно знаєш, що раніше ночі додому не повернешся.

Вдихаю і видихаю. На своїх п’ять Аня не по роках кмітлива дівчинка.

— Обіцяю приїхати максимум через годину. Доню, будь ласка, поводься чемно.

Мала розриває з’єднання, а я дивлюсь на годинник і одночасно плечем відкриваю двері у зал судових засідань.

— Встати, суд іде.

Натягую на обличчя маску незворушності, кам’яного холоду, світової безпристрасності і байдужості. Я на роботі, а тут емоції зайві.

Поспіхом розкладаю документи на крихітному столі секретаря судового засідання, налаштовую техніку для запису чергового судового розгляду. Сьогодні важкий день, як і кожний день протягом двох місяців. Моя суддя Аліса Феліксівна йде на заслужений відпочинок. Йде поспішно, звільняючи місце молодому перспективному судді, якого в нашу глушину переводяться зі столиці. Хвостів назбиралось чимало, їх доводиться розпихати, підбирати, розгрібати. Феліксівна хороша, з розумінням відноситься до мене, одинокої жінки з двома дівчатками на руках, які живуть як кішка з собакою в малесенькій двокімнатній квартирі, відпускає з роботи раніше, дозволяє залишитись вдома, коли малі хворі. А тепер… Боюсь уявити, яким чином правонаступник встиг відзначитись, щоб зайняти кабінет у провінційному містечку за сотні кілометрів від мегаполіса. І хтозна, яким чином ставитиметься до моїх частих запізнень.

Знову зітхаю. Феліксівна монотонним голосом зачитує результативну частину ухвали. У залі, крім нас, слідчий, який притарабанив клопотання про обшук під кінець робочого дня, і молоденька прокурорка, більше схожа на ляльку Барбі, ніж на суворого представника закону. Вона гарна… дуже… Легка, натхненна, з прекрасною перспективною знайти забезпеченого, красивого чоловіка. Колись я теж була такою. Мріяла, сподівалась, будувала плани, любила себе, поки на останньому курсі не закохалась в однокурсника, заради якого готова була на все.

Кажуть, справжнє кохання приходить спонтанно, дарує крила, оживає душу. Наше з Яном кохання тривало три місяці, два з них у шлюбі, і замість крил за спиною принесло глибоке розчарування та залишило розтерзану душу. Місяць неймовірної любові і два місяці терору з боку його батьків. Вони не прийняли невістку-злидарку. Один єдиний син великої шишки у судовій ланці не міг зламати систему, в якій гроші, зв’язки, вплив правлять світом. А висловивши протест, глибоко заплатив: два серця — розбиті, сліз — море, майбутнє — туманне. Про вагітність я дізналась у день отримання диплома і промовчала. На той час так було краще, бо мене однозначно б відправили на аборт. Татко Яна — диктатор, людина залізної волі і непохитних рішень, яскравий представник звіра, для якого поняття співчуття — чуже. Він не те щоб мене пожалів, а ненароджену дитину вбив би, аби кар’єрі та статку сина нічого не заважало.

«Ніхто! Ти нуль»! — у голові виринає біль з минулого голосом колишнього свекра, коли він тикав мені під ніс заяву на розлучення з Яном і незрозумілі сфабриковані фотографії, де я танцюю у компанії невідомого хлопця. Такий собі аргумент, щоб розлучити закоханих, та останньою краплею стало те, що цього хлопця після вечірки знайшли мертвим, і відповідно підозра могла лягти на беззахисну Соню Шатову. Тобто на мене.

Господи, все було п’ять років тому, а образа і біль печуть, наче я вчора покидала столицю, заливаючись слізьми. П’ять років відчаю. П’ять років самотності. П’ять років ненависних спогадів. Єдиною втіхою залишається донечка Аня та племінниця Аля. Дівчатка — однолітки, на наступний рік разом підуть до школи. Їм би миритися, берегти одна одну, підтримувати. Натомість малята не можуть знайти спільної мови, і сьогодні, залишившись на дві години самими, влаштували справжнісінький армагедон. Сусідська Ната навряд справиться з двома маленькими ураганами, бо ще сама підліток.
Проте зараз я не можу піти. Робота, нескінчена робота.

Нарешті монотонний голос суді стихає, присутні шуршать особистими речами. Я поспішаю піднятись на поверх вище і оперативно доробити провадження. Всі думки крутяться навколо дому: як дівчатка, як мама на чергуванні, що приготувати, коли встигнути прибрати хаос після маленьких непосид.

— Сонь, сьогодні доведеться затриматись.

Феліксівна з’являється у моєму кабінеті досить різко. За роботою я не звернула уваги, коли вона встигла сходити до голови суду і принести на хвості новину.

Морщусь. Затримуватися понаднормово не входить у мої плани на сьогоднішній вечір.

Аліса підходить до столу, бере з органайзера олівець, задумливо стукає гумкою по дерев’яній поверхні.

— Будуть знайомити з новим суддею.

У голосі жінки звучить розчарування. Можна сказати, що вона все життя присвятила цим стінам, а тепер отримує «копняка» через молодого амбіційного вискочку, який приїде до нас «пересидіти». З доброї волі хороших спеціалістів зі столиці у провінцію не переводять.