14

Марк.

Та що вона про себе думає?! Де вона вештається? Невже знову з цим недо-футболістом Костею? Невже я недостатньо виразно йому роз'яснив, які на нього чекають наслідки, якщо він продовжить за нею увиватися? Чи нового кого підчепила?..

Дев'ята година вечора. Дев'ята! Уроки давно закінчилися. Навіть її довбана бібліотека закрилася дві години тому. Де її чорти носять?

Я походив кімнатою взад-вперед і знову спустився в спортзал. Уже вдруге за сьогодні натягнув рукавички і взявся працювати по мішку. Зазвичай боксерська груша чудово розвалювала непотрібні емоції, але сьогодні і вона не справлялася.

Я бив двійкою, трійкою, ногами, прискорювався, посилював удар, пихтів, пітнів, а всередині так само свербіло. Глухе роздратування і злість на Блоху за те, що, вона так нахабно забила на правила і загуляла, варто було батькові ступити за поріг, щедро розбавлялися важким занепокоєнням про те, що з нею могло щось статися. Але в цьому я собі не зізнавався. От іще, переживати за неї... Напевно знову таскається з кимось. Або навмисне затримується. Навмисно мене бісить.

А раптом на неї напали? Вона ж слабка, безхребетна, довірлива... Або машина... Вантажівка на повороті...

Та щоб тебе... яка вантажівка в лісі? Ідіот. Отямся! Усе з нею нормально...

Дурні суперечливі думки дратували дедалі більше, і я запрацював кулаками ще активніше, без зупинки. Сильніше, швидше, чіткіше. Допоки дихання не збилося і пальці не оніміли.

Зупинився, повис на груші, упнувшись у неї чолом, намагаючись віддихатися. У цю ж мить почув, як грюкнули вхідні двері.

Миттєво забувши про втому, я скинув рукавички і рвонув нагору. Ледь не перечепився на сходинках, і з гуркотом ввалився в кімнату. А Блоха сиділа на пуфі на порозі, відкинувшись спиною на стіну і не роззувшись, наче дуже втомилася, і дивилася перед собою, жодним чином не реагуючи на мою галасливу появу.

Сиділа, як ні в чому не бувало. Жива і здорова.

Злість знову спалахнула і пронеслася вгору по хребту. Але цього разу я не дозволив їй захопити мене. Лише стиснув зуби, але в іншому й виду не подав, що злюся. Неквапливо підійшов до Блохи, і впершись рукою в стіну над її головою, нахилився.

- Серйозно? - Промовив рівним, і навіть трохи глузливим, голосом. Чорт знає, як мені це вдалося - хотілося кричати. - Думаєш таке прокотить?

Блоха здригнулася, ніби не одразу помітила мою присутність, і підняла очі. Подивилася на мене, але погляд її здавався якимось відсутнім і порожнім.

- Зовсім страх втратила? - Підняв я брову.

- Що? - Блоха злегка насупилася, дивлячись на мене, і голос її здався дивно тихим і млявим. І сама вона чомусь виглядала блідою і змарнілою.

Не помітити її стан було складно. Я такою її ніколи не бачив. Неясна, поки що неусвідомлена тривога кольнула нутро. Думка, що все-таки щось сталося, - щось погане, - промайнула десь на задвірках розуму, але одразу ж зникла. Тривога - це не те, що я звик відчувати щодо Блохи. Глузування, погрози і презирство - куди звичніше, і я пішов второваною стежкою.

- Думаєш, можна робити все, що заманеться, шлятися де завгодно, і я закрию на це очі? - Продовжив я у звичній манері. - Думаєш батько про це не дізнається? Ти серйозно думаєш, що я про це змовчу? Стану тебе покривати? Та ти ж сама мені в руки зброю вкладаєш. Блоха...

Я розпинався, добирав слова, намагався вкласти в них якомога більше отрути і насмішки. А їй хоч би що. Вона дивилася на мене все тим же відсутнім поглядом, а потім і зовсім встала, не дослухавши. Хоча й слухаючи, вона навряд чи розуміла сенс слів.

Вона виглядала такою загубленою.

Розгублено озирнувшись на всі боки, наче не розуміла, де перебуває, в якомусь дивному заціпенінні Блоха зробила крок убік, потім знову назад, потопталася на місці. Подивилася на мене. Невизначено змахнула рукою. Здавалося, вона не може сфокусувати погляд, і не може зрозуміти, що їй робити.

Я оглянув її обличчя і насупився.

- Гей, Блоха. - Покликав я, і голос прозвучав якось надто миролюбно. Взагалі не схоже на мене.  Але ігнорувати тривогу, яка ставала дедалі важчою й важчою, згущувалася, тягарем опускалася на груди, вже не виходило.

Блоха нарешті відреагувала. Подивилася на мене більш усвідомлено.

- Я... зараз. - Забурмотіла, забігавши очима по кухні. - Треба приготувати вечерю. Я зроблю... Треба тільки... - Блоха заметушилася, зірвалася з місця, покрокувала до плити, так і не роззувшись. Абсолютно дезорієнтована, почала в хаотичному порядку відчиняти шафки, холодильник і діставати перше, що траплялося під руку. Схопила з шухляди ніж, але не за ручку, а за лезо, і зойкнув, впустила його на підлогу. Здивовано втупилася на тонкий поріз на руці, а потім, ніби схаменувшись, потягнулася до нового ножа.

Не витримавши, я підійшов до неї, висмикнувши з коробки серветку, накрив поріз, а потім, розвернувши до себе обличчям, обхопив за лікті.

- Припини. - Я струснув її, і голова її сіпнулася, як у ляльки. Вона знову подивилася в моє обличчя, і тепер її погляд здавався не те, щоб порожнім, а якимось хворобливим. - Що з тобою таке?

Натягнута наче пружина, вона втупилася на мене великими очима, так ніби бачила вперше. Моргнула раз, другий.