13

Радість моя тривала недовго. Вдома мене з головою поглинуло горе.

І розуміння - легше ніколи не стане.

Це брехня, що час лікує. Він не лікує, він лише зрадницьки зжирає пам'ять, тож уже буквально за кілька місяців ти не можеш згадати риси рідного обличчя. Час з'їдає всі теплі, дорогі серцю спогади, але натомість залишає погані, болючі. Буквально видряпує, віддруковує їх на підкірці. Напевно, це якийсь спеціальний механізм, ретельно продуманий природою та еволюцією для того, щоб ми не розслаблялися, не забували про ту жорстокість і зло, які мешкають у нашому світі. Ми повинні пам'ятати.

Не можна забувати.

Я відвідала могилу матері, а тепер стояла на тому місці, де колись був мій дім. Зараз це була лише купа почорнілих цеглин. Порожнє занедбане, нікому не потрібне місце. Таке, що зберігає в собі і щасливі, і нестерпно гіркі, болючі спогади.

Дивилася на єдину вцілілу стіну, згадувала. Я добре пам'ятала, що раніше там була моя спальня, пам'ятала похилену шафу, старий стіл і пошарпаний матрац на ліжку. Пам'ятала, як вечорами перед сном мені читала мама - щовечора до десяти років читала вголос мої улюблені оповідання, та я й сама, звісно, вміла читати, але ось така в нас була традиція - час, що належав нам двом. Пам'ятаю, як іноді, втомлена і знесилена, вона засинала просто з книжкою в руках, на моєму вузькому, скрипучому ліжку, і такі моменти я дуже любила - поруч із мамою було так тепло й затишно, безпечно й комфортно.

Так, я пам'ятала, всупереч зрадниці пам'яті. Не пам'ятала маминого обличчя, але пам'ятала відчуття. Відчуття, що ти вдома, відчуття, що тебе люблять.

Я дуже любила те життя. Воно не було ідеальним, але в ньому була любляча людина, в ньому були моменти радості й щастя. У ньому було просте людське тепло.

Те життя було прекрасним. Тільки в мене його відібрали. Швидко, жорстоко і безжально. Перетворили його на нескінченний біль, страждання, порожнє, марне існування.

Над моїм життям поглумилися, спотворили. Воно перетворилося на пекло. Я перетворилася на пекло - воно вирувало навколо мене і всередині. А людина, яка зробила це, спокійнісінько продовжувала насолоджуватися своїм ситим життям. Поки я прокидалася ночами від кошмарів і власних криків, а днями вила від болю, він жив своїм звичайним життям, розвивав бізнес, одружувався, заводив дітей, відпочивав і веселився. Він жив, і жив добре, а я вмирала щодня

Гоша. Багатолика бездушна істота.

Убивця. Чудовисько. Кат. Нелюд. Монстр.

Ні. Не Гоша. Уже не просто Гоша.

Григорій Корб. Прекрасний сім'янин. Майбутній мер.

Його усміхнене обличчя дивилося на мене з величезного банера. Його було чудово видно з того місця, де я стояла. І це просто як найбездушніша насмішка, плювок в обличчя - те, що він розташовувався просто тут, на цій самій вулиці, навпроти мого зруйнованого будинку, навпроти мого зруйнованого життя.

 Поруч із ним на фото вродлива молода жінка і два маленьких хлопчики.

"Найважливіше в житті - це сім'я" - свідчив напис на банері. І це вже не просто насмішка, це - лезо прямо в серце.

Я бігала очима по щасливих обличчях, по буквах, і під ребрами горіло дедалі сильніше. Наче я знову у вогні, тільки полум'я не зовні, а всередині, палахкотить, спалює моє серце, пожирає нутрощі. Мені хочеться кричати й ридати, але я не упускаю й звуку. І сліз немає. Очі сухі й запалені, немов під повіки насипали битого скла, але я чомусь не плачу. Щось накопичується в мені, не маючи виходу. Щось жахливе, сильне, руйнівне, таке, що лякає своєю міццю.

Перед очима миготять картинки. Мама посміхається. Мама плаче. Мама сміється. Мама мертва. І я знову дивлюся на банер, і моя уява підміняє образи. Тепер це обличчя Гоші. Усміхається мені з плаката, а за мить змінюється. Очі скляніють. Обличчя перетворюється на місиво. І кров. Багато крові. І посмішки більше немає. Ні на його обличчі, ні на обличчі його дітей. Вони дивляться, як здихає їхній улюблений татко, і не плачуть. Не плачуть, так само, як і я, бо не можуть. Бо сльози не в силах омити цей біль.

Жахливі за своєю жорстокістю образи, намальовані фантазією, не лякають. Не викликають жодних емоцій. Я ніби заціпеніла внутрішньо, застигла. Я не жену їх геть, дозволяю їм просто бути. Знаю, що ні до чого вони не приведуть. Нічого, з того, що я уявляю, я не зроблю. Я не вбивця. Я не зможу.

Не зможу, чи не так?..

Думки про відплату і раніше відвідували мене. Я мріяла й уявляла, як правда про Гошу відкривається якимось чарівним чином, його заарештовують і саджають у в'язницю на довічний термін. А краще вбивають. Бандитські розбірки. Шальна куля. Або навіть просто автомобіль. П'яний водій. Ніж у серце від грабіжника. Байдуже, як. Лише б він отримав по заслугах.

Мене в цих фантазіях не було. Я не брала участі. Я не могла собі уявити, як завдаю комусь шкоди.

Хоча одного разу, я все ж просила Луку навчити мене стріляти. Щоправда, це зовсім не тому, що збиралася застосовувати зброю, а тому що, дивлячись на Марка з пістолетом чи гвинтівкою в руках під час їхніх щоденних тренувань, він здавався мені таким сильним, таким небезпечним. Картина зачаровувала, і мені теж хотілося бути такою ж. Мужньою, дорослою, хороброю, загрозливо крутою.

Лука тоді відповів мені: