11

Що до витримки за вчорашній день я цілком тягнув на медаль. Блоха ж точно намагалася перевірити на міцність межі цієї самої витримки.

Щось змінилося за ці кілька днів. У ній змінилося - на якомусь ледь відчутному рівні, у погляді, міміці. І як я не ламав голову, не міг зрозуміти, де я прорахувався, що зробив не так. Чому вона раптом відчула себе... не знаю, рівноправною чи що...

Вона тепер дивилася пильно, наполегливо, прямо. З цікавістю і легким прищуром. Погляд цей був якийсь дивний... наче в неї є якась перевага, наче вона більше мене не боїться, наче є в неї козир у рукаві, а я ні сном ні духом. Складний погляд. Неясний. І рухи. Її рухи стали якимись плавними, неквапливими. Як у кішки. 

Я хоч і намагався зайвий раз із нею не перетинатися - вже дуже дратувала і вибивала з колії її нова тактика - але не аналізувати не міг.

Що сталося? І головне, коли? Коли все вийшло з-під контролю? Розбилося як тендітна порцелянова статуетка, і хоч як я намагався зібрати її в хоч щось прийнятне, тільки сильніше розсипалася в мене в руках.

Це відбувалося поступово? Може я просто не помітив. Колись в один прекрасний момент перестав її передбачати. Перестав її розуміти. Жалюгідна вічно ниюча оборванка росла, дорослішала, з незграбної некрасивої дівчинки перетворювалася на хоч і таку ж некрасиву, але - дівчину, ставала якоюсь... складною. Слова її ставали хитромудрими, погляди глибшими, емоції - багатошаровими і часто нечитабельними. Я продовжував бачити в ній жалюгідну, маленьку, передбачувану знайду, а вона нею більше не була...

Чи це сталося одномоментно? Та взяти хоча б нашу сутичку в лазні.

Я знав Блоху боягузливу, жалюгідну, образливу. Блоху, розлючену і готову розірвати мені глотку за чортів кулон, я не знав. Напевно, тому й розгубився: ніколи не бачив її такою, не підозрював, що від неї можна очікувати подібного. На мить навіть злякався: вона раптом здалася мені надто схожою на мене, а це означало, що вона ставала рівним суперником.

Тоді все сталося? Я відчув у ній сильного супротивника і тому став робити помилку за помилкою?

Чи справа в іншому? Треба зізнатися, ситуація була безпрецедентна. Я ніколи не був так близько до дівчини. Та ще й до майже голої. Напевно, мене трохи ошелешило усвідомлення того, що між нами - ні сантиметра, навколо темрява, а я на ній, тримаю, торкаюся. Чую її дихання і свій скажений пульс. І погляд сам собою, за інерцією, опускається вниз. Я навіть не знав, що в неї взагалі-то є груди... Таке відкриття... Усередині щось смикається, і спекотно так стає, наче мене окропом облили. У горлі миттєво пересихає. І мене веде...

Зроду такого не траплялося. Це був дуже дивний момент. І чорт його знає, можливо, це цілком нормальна чоловіча реакція, тільки... думати про Блоху в цілому неприємно, а думати в такому ключі - узагалі огидно. Це ж Блоха. Потворна, набридлива, ненависна. Кому взагалі вона може сподобатися? - Невиразне обличчя, обрамлене темним вічно сплутаним волоссям. Сірі очі. Світло сірі, бліді. Це настільки світлий відтінок, що вони здаються безбарвними, і виглядають навіть трохи лякаюче. І, звісно, шрами... розтягнуті по лівій стороні шиї та плеча - як розпис, найпотворніший у світі розпис хворого криворукого художника.

Красивою її вважатиме хіба що сліпий. Не міг я до неї відчувати нічого... такого.

Та ні, річ не в цьому. Усе не те. Шукати треба раніше. Десь я недотягнув, недоробив, не проконтролював. Був же план - непоганий, по суті, і цілком перспективний, але я пустив його на самотік, і він зажив своїм власним життям.

Зроби я все по розуму - ще тоді, на самому початку, її б уже тут не було. Не витримала б тиску з усіх боків, втекла б.

Вона була такою слабачкою - загалом за своєю суттю, а коли тільки з'явилася в нашому домі - то особливо. Весь час скиглила, вмивалася сльозами, вередувала. То їй боляче, то їй погано, то "відпустіть мене", то "допоможіть мені". Жалюгідне створіння. Зламане. Доламати її було так просто. Але я не зміг, не допрацював. Не дотиснув. Пожалів? - Ні, жалості до неї я не відчував, це незнайоме для мене почуття. Просто діяв у півсили, ліниво.

Варто було серйозніше поставитися до діла. Почати хоча б із того придурка Кості. Уже тоді була допущена головна помилка. Треба було не просто попросити трошки з неї познущатися, треба було наполягти, пригрозити, чіткіше окреслити рамки й межі допустимого, підказати дієві методи.

А я сказав, і забув, викинув із голови, сфокусувався на власних завданнях. Згадавши через якийсь час, махнув рукою - вирішив, що вже пізно: до школи вона звикла, ходила регулярно, навчалася, друзями, напевно, обзавелася. Та й не було в мене важелів тиску на її однокласників. Я тоді наївно думав, що для цькування мають бути вагомі причини...

А виявилося достатньо одного прохання.

Виявилося, мій план працював і без мене.

І дізнався я про це лише коли одного разу Блоха прийшла з розбитою губою, і вся в сльозах. Батькові на той момент уже зателефонувала класна керівниця, розповіла про бійку і викликала до школи. Блоха спробувала поскаржитися йому, пояснити: однокласники її ображають уже кілька років, а цей Костя сьогодні перейшов усі рамки дозволеного, але батько її навіть слухати не став. Стиснув зуби, вочевидь розлютившись, та й пробурчав щось на кшталт "ще одна недолуга дитина" і вийшов.

На мене ж ніби затемнення знайшло. Злість затуманила розум, стиснула, немов лещатами. І не відпустила, поки я не виплеснув її, поки не поспілкувався з мудаком Костею його мовою, поки кулаками не пояснив, що Блоху не можна чіпати руками, не можна калічити її, не можна доводити до сліз. На це мав право тільки я. А він тепер не мав права на неї навіть дивитися...