6

Взагалі, напевно, Костя був навіть милим хлопцем. У всякому разі дівчатам у класі він подобався: я чула, як вони шепотілися про нього і нерозумно хихикали, кокетливо плескали віями, коли він входив у клас. Але мені він здавався дратівливим і надмірно балакучим.

Я насилу витримала прогулянку на велосипедах і наступні посиденьки в кафе. Він весь час говорив, здебільшого про себе, а я весь час крутила головою навкруги, озиралася, намагаючись вигледіти фігуру Марка десь поблизу. Його не було видно, хоча наполегливе відчуття чужого погляду, що прилип до спини, не покидало.

Проходячи повз нього годину тому, я спіймала на собі такий погляд - спершу шокований, а потім ніби злий, - що сумнівів не лишилося: він був упевнений, що я збрехала про прогулянку з друзями, і прийшов аби викрити мене у брехні.

Очі його горіли люттю, а обличчя - застигле, немов гіпсова маска, бліде, зі смужками запалених подряпин від моїх нігтів, - мало по-справжньому лякаючий вигляд. 

Мене навіть в тремтіння кинуло від його вигляду, але швидко взявши себе в руки, я посміхнулася ще ширше, і прилипла до Кості мало не всім тілом.

Костя ці дії сприйняв на свій рахунок з великим ентузіазмом і взявся мене вражати: вручив виторгуваний у бабусі, яка продавала на вулиці квіти, букет, в кафе накупив купу десертів, і весь час тріщав без умовку. У мене вже голова паморочилася від нескінченних фактів його біографії, він немов за годину вирішив мені викласти всі свої таємниці, напевно, щоб я не упустила свого шансу роздобути такого шикарного залицяльника.

Домучивши десерт і втомившись від безперервної Костиної балаканини, я зазбиралася додому. Костя зголосився мене проводжати, але мені це було ні до чого: Марк побачив, де я і з ким, а більшого мені й не потрібно було.

- Я сама дійду. Мене десь тут має зустрічати мій брат. - Я озирнулася навколо і знову глянула на Костю, злегка звузивши очі. Раптом захотілося трошки сколихнути хлопця, осадити в його нескінченній самовпевненості. - Ти ж знаєш його, так? Марка?

Костя злякано ляснув очима, дещо розгубившись.

- Н-ні, ні. Звідки? Я його перший раз бачив тоді. - Залепетав хлопець, метушливо поправляючи сорочку, потім лямки рюкзака, наче, нервуючи, не знав куди подіти руки. - Я навіть не знав, що в тебе є брат. Та й узагалі...

- Гаразд. - Просто знизала плечима я, як ні в чому не бувало, припиняючи муки хлопця.  - Тоді, бувай?

-А, так. - Костя знову розгубився, мабуть, не очікував, що я не маю наміру влаштовувати йому допит, і хаотично вигадувати йому алібі було зовсім ні до чого. Потім, немов схаменувшись, додав. - Ми ще зустрінемося?

-Ну так, завтра в школі. - Я байдуже хитнула головою.

-Я мав на увазі... ну... побачення. – Пом’явшись, промимрив хлопець.

-Побачення? А то це було воно зараз? - Я підняла брову, дивлячись на Костю, він зніяковів.

-Ну... загалом, я думав, так...

- Ой, вибач. Я думала, ми просто друзі. - Я посміхнулася, знизавши плечима і намагаючись відтворити на обличчі щось на кшталт перепрошувальної посмішки, але що з того вийшло, не знаю. Костя знітився.

- А, ну так. - Понуро кивнув головою хлопець і стиснув губи. Мабуть, підраховував, як багато марно витратив грошей на це не-побачення, або журився за даремно витрачений час.

- Ну бувай. - Кинула я, ляснувши хлопця по плечу, і розвернулася, щоб піти. Потім, забарившись на секунду, повернулася і обійняла Костю - обвила руками шию і притулилася грудьми.

Сама не знаю, навіщо це зробила. Мій намір не встиг оформитися у зв'язну думку. Я просто відчула на собі чужий погляд, і зрозуміла, що треба. Навіщо, чому - не ясно, просто якийсь внутрішній поштовх, інтуїтивна дія.

Насправді, це було й справді дивно. Мені така поведінка взагалі не властива. Обійми для мене - не звична справа. Я за все своє життя обіймала тільки маму, про хлопців - навіть не думала. Не знаю, що на мене найшло, у мене ніби вселився хтось інший - самовпевнений, зухвалий, трохи навіть нахабний. І він діяв за натхненням, не погоджуючи зі мною своїх спонтанних рішень.

Костя спочатку сторопів, потім усе ж таки обійняв мене у відповідь, і навіть рвучко дзьобнув у щоку, але проводжати мене більше не пропонував, - звільнившись із моїх обіймів, рушив у напрямку свого будинку. Я вирушила у напрямку до свого.

Житло Луки розташовувалося в старому занедбаному дачному селищі далеко від цивілізації. Крім нас там ніхто більше не жив. У радіусі, напевно, кілометра - ні душі. Хіба що грибники іноді до лісу заїжджали, та рибалки на озеро, але рідко - про ці міста мало хто знав.

Жити в такому відокремленому, мальовничому місці - ліс, поросле очеретом озеро, яке, проте, не втратило своєї чарівності, пагорб, з якого відкривається вид на найприголомшливіші заходи сонця, - було б чудово, якби мені не доводилося витрачати стільки часу на дорогу до школи і назад. 

Сам будинок зовні нагадував звичайну дачу або занедбалу хатинку: на подвір'ї колодязь, лазня, сарай, де зберігається всякий мотлох, похилений паркан. Але це тільки видимість. Якщо обійти будинок, зі зворотного боку на даху можна побачити кілька дорогих сонячних панелей, а збоку потужний генератор розміром із цілу кімнату. Якщо придивитися - на розі під дахом і на непрацюючому ліхтарному стовпі можна побачити камери відеонагляду. А якщо увійти в будинок, то й зовсім здасться, що опинився в якійсь крутій столичній квартирі: у підвалі спортзал, у кухні-вітальні на першому поверсі, і в спальнях на другому - стильний ремонт, дорогі меблі та техніка останніх моделей, всіляка електроніка. Крім телефонів. Телефонів у нас немає. Як і інтернету.