5

Сьогодні я трохи довше, ніж зазвичай, збиралася до школи. Ретельніше укладала волосся, довше підбирала одяг. Уперше за довгий час спіймала себе на бажанні вдягнути що-небудь закритіше, щоб прикрити розтягнуті по лівому плечу і шиї шрами. Дістала з надр шафи свою стару водолазку, але приклавши до себе, зрозуміла, що давно виросла з неї. Відчувши раптовий укол роздратування, жбурнула її у відро для сміття.

Розлютилася. Не на річ, звісно. Радше на себе.

А що це взагалі я роблю? Звідки б йому взятися - цьому безглуздому бажанню прикритися, сховатися? З чого воно народилося?

Із жаги здаватися привабливішою, сподобатися? - І кому ж це?

Відповісти чітко я не могла. Здорових думок у голові не спостерігалося, одні лише незрозумілі спонукання і невластиві мені прагнення.

Це досадувало. Я давно переросла дурне бажання заховати шрами, що спотворюють тіло. Радше навпаки - я носила їх із гордістю, як орден за мужність, що вкарбувався в шкіру.

Мучилася і страждала через них я тільки перший час. Маскувала під щільним закритим одягом, приховувала від чужих очей. А на самоті довго розглядала, торкалася. На дотик вони були наче розтягнутий оксамит - приємні, ніжні, а ось на вигляд... потворні й відразливі.

Потвора. Потвора. Потвора.

Це образливе прізвисько переслідувала мене. У школі. Удома.

І навіть відображення в дзеркалі - воно теж починало повторювати за однокласниками і Марком це мерзенне слово.

Марк не упускав можливості вказати мені на мої вади - образливим словом або гидливим поглядом - щохвилини, день у день, розмірено, невтомно вкладав, впихав силою в мою свідомість упевненість у тому, що я - найпотворніша й найнепривабливіша істота на землі. Це переконання, насильно посаджене ним у моїй голові, вже починало проростати, вже впивалося чіпким корінням у мою і без того невисоку самооцінку, але вчасно втрутився Лука.

Це був єдиний раз, коли він підтримав мене. Тому, напевно, його слова і мали такий потужний ефект.

Того вечора я втекла з дому в ліс. Не витримала, розридалася, боляче поранена черговими образливими словами Марка. Якими - вже й не пригадаю: за роки спільного проживання їх було так багато - вони змішалися в гігантський, непідйомний, сплутаний клубок образ, що виокремити, які й коли звучали, вже не було можливим.

Не знаю, як довго мене не було, я втратила лік часу, сховалася за деревами і дозволила собі просто плакати, віддаючи сльозам увесь накопичений біль і образу.

Не думала, що хтось стане мене шукати - нікому тут я не була потрібна. Навіщо Лука залишив мене в себе, та ще й оформив опіку, я не розуміла. Він був чоловіком холодним, закритим, жорстким. Він жодного разу навіть не поцікавився, як я почуваюся, чи потрібно мені щось, чого я хочу і як мені живеться. Якщо я тут помру - він навіть не помітить, ніхто не помітить, світові плювати є я в ньому чи ні. Я нікому не потрібна...

Але ці гіркі думки були хибними.

Лука з'явився безшумно, вже глибокої ночі - місяць сяяв над головою, пробиваючись крізь зелене листя високих дерев. Я, напевно, задрімала, бо не почула його кроків, а почула - він уже опускався поруч. Я сіпнулася - подумала, сваритиметься, дорослі ж завжди сварять дітей, які тікають, свавільничають. Однак Лука просто мовчки сів на землю поруч зі мною.

Кілька хвилин він просто мовчав, а потім, заговорив. Заговорив так, ніби все знав про мене і все розумів без слів, без запитань, без пояснень, ніби мав вільний доступ до моїх думок:

- Міра. - Він повернувся і трохи схилився вперед, щоб наші очі опинилися на одному рівні. - Я знаю, що ти переживаєш через це. - Кивнувши кудись в область мого лівого плеча сказав Лука. - Але ти повинна знати. Ці шрами - частина тебе. Це історія, що відбилася на твоїй шкірі. Це твоє минуле. Минуле, в якому ти не винна. Минуле, в якому було багато відваги й упертості. Минуле, якого ти просто не можеш соромитися, а отже, не можеш соромитися і цих відмітин. Запам'ятай це. Важливо лише те, що всередині. Важливо лише те, що ти думаєш про себе. Ти дуже хоробра. Коли ми вперше зустрілися, я побачив у твоїх очах дуже багато мужності, і дуже велике бажання жити. Тому й забрав тебе, тому й дав другий шанс. Ти хочеш жити, і ти заслуговуєш на життя! Тож не псуй його дурними дріб'язковими переживаннями про те, що твоє минуле, - він обхопив моє плече, вщент вкрите понівеченою шкірою, і струснув, - комусь може не подобатися.

Лука запитально заглянув у мої очі, немов намагаючись вловити, чи зрозуміла я його слова. Я повільно моргнула і ковтнула клубок, що встав у горлі.

Пройшовши через мене, його слова не просто зачепили, пробрали, - вони вдарили в саму душу. Я знову розридалася, голосно, надривно, протяжно. І цього разу - єдиний раз - Лука не залишився байдужим, він обійняв мене, притиснув до себе, і колисав на руках, поки я не виплакала всі сльози. Поки слова його - такі чесні, такі правильні - не зміцнилися, не закостеніли в моїй свідомості. Поки шрами на моєму тілі не стали відчуватися частиною мене.

***

Звісно, я не збиралася гуляти з Костею. Ще чого не вистачало. Це була версія, призначена для Луки. Насправді ж, після уроків я збиралася сходити на вокзал. Мені потрібно було дізнатися розклад поїздів і вартість квитків. Лука давав мені на кишенькові витрати сущі копійки, щоб назбирати хоч трохи доводилося відмовлятися від обідніх перекусів, але мета того варта.