4

У піднесеному настрої, підбадьорена, я мало не підстрибом помчала до лазні. У душі моїй зароджувалося якесь дивне нове почуття. Роздувалося, немов величезна куля, яка ось-ось загрожувала підняти мене в повітря. На моєму обличчі грала задоволена переможна посмішка. Чорт забирай, сподіваюся це нарешті сталося, сподіваюся я вряди-годи змогла зачепити Марка. Ох, як би мені хотілося, щоб у нього були проблеми після того, що я розповіла про його інтриги і каверзи Луці. Як же відчайдушно мені цього хотілося. Нехай покарає його! Та жорсткіше. Нехай влаштує йому гарну прочуханку.

 Вугілля в банній печі вже догоріло, жар пропав, попаритися мені не вдалося б, тож я швидко помилася, поливаючи на себе нагріту на печі воду з відра (Марк, напевно, просто забув відро з водою на печі, не міг же він його спеціально дбайливо залишити для мене?) і, обмотавшись у рушник, вийшла в передбанник.

І щойно переступила поріг, як за півкроку завмерла статуєю. Посмішка, яка все ще грала на моєму обличчі, різко зникла, і замінив її, швидше за все, вираз неприхованого шоку. Прямо переді мною, спершись зігнутою ногою об стіну позаду себе, в ледачій позі стояв Марк, і вираз мого обличчя йому явно сподобався.

- Що ти тут робиш?! - Заверещала я, вхопившись за краї рушника, зафіксованого на грудях. Марк, простеживши за моїм рухом, скривився так, ніби в нього різко заболіли зуби.

- Та не трясися ти за рушник, Блоха. Не думаєш же ти, що мене може цікавити те, що в тебе під ним заховано. - Виплюнув бридко, як завжди, у своїй зарозумілій манері.

- Якого біса тобі потрібно? - Прошипіла я, з побоюванням стежачи за кожним його рухом.

Такого ще не було. Ніколи не було. Він ніколи не вривався навіть у мою кімнату, не кажучи про те, щоб у душ. Вже що-що, а цих меж він дотримувався. Тож зараз для мене його поява була не те, що сюрпризом - справжнім ударом. Я не знала, що йому потрібно, і чого від нього очікувати, коли ми тут удвох, за зачиненими дверима, у напівтемному крихітному приміщенні.

- Я знав, що ти тупа, Блоха, але не знав, що настільки. - Повільно, розтягуючи слова, промовив Марк. - Уже встигла настучати на мене, так?

- А що таке? - фиркнула я, намагаючись зберегти видимість стійкості у своєму тремтячому тілі. - Сильно тобі влетіло, а? Покарав тебе господар? - виплюнула, хотілося б вірити, що з насмішкою, хоча всередині мене просто-таки трясло від страху.

Марк усміхнувся і поблажливо похитав головою.

- Не треба було цього робити. - Протягнув, не звертаючи на мої слова уваги. - Ти ж розумієш, що твій вчинок матиме наслідки. Для тебе.

- Ой, та що ти, - скривилася я, - думаєш, мене можна налякати, після всього того, що ти творив? Повір, мене нічого не змусить пожаліти... Вважаєш мене стукачкою? - Будь ласка. Не думав же ти, що я стану тебе покривати? А щодо твоїх погроз... Ну що ти зробиш, а? Що ще ти можеш зробити?

Марк злегка посміхнувся, з таким виглядом, немов я віщала якісь несусвітньо наївні речі, опустив очі. Потім із незворушним виглядом втупився у свою стиснуту руку, оглянув нігті, наче їхній стан хвилював його зараз найбільше. Трохи помовчав, роздивляючись їх, і злегка насупившись, знову підняв на мене погляд.

-Не знав, що ти релігійна. - Простягнув Марк, і я нерозумно втупилася на нього, звівши брови. Це що ще за маячня? А потім він розкрив пальці, і я побачила, що в його долоні блиснув золотом мій кулон. -Ця річ дорога для тебе, чи не так?

Моє серце зробило такий оглушливий удар, що навіть ноги підкосилися, і дихання вмить сперло. Земля зіскочила зі своєї осі й закрутилася в хаотичному порядку - таке в мене було відчуття, а інакше як пояснити, що все довкола закрутилося швидко-швидко, і всередині мене розлилося щось пекуче, нудотне, нестерпне.

Ні, не може бути. Як я могла так безтурботно залишити його тут? Як я могла не передбачити, що він задумає якусь гидоту? Як я могла думати, що якщо він не робив цього раніше, то не зробить і зараз?

Повітря наче стало задушливішим, спекотнішим і нерухомішим. Жах і заціпеніння охопили мене кінцями величезних щипців.

- Віддай його мені. - Прохрипіла я чомусь раптово сиплим голосом, втупившись на Марка, гадаю, з неприхованим жахом на обличчі - він задоволено усміхнувся і знову стиснув кулак.

- Я завжди знайду важелі тиску, Блоха. Тобі завжди є чого боятися. - Промовив тихо, наближаючись до мене на крок, так що між нами майже не залишилося простору. - Ти будеш боятися, Блоха, і будеш поводитися добре і розумно. - Ще сильніше знизивши голос, прошепотів Марк, нависаючи наді мною. - А щоб у тебе більше не було спокус, ця штучка поки що побуде в мене. 

-Ні. - Видихнула я, замотавши головою. Ні, тільки не це. Він не забере його в мене. Ні за що. Я не віддам його йому. Ніколи нікому не віддам. Ніколи не втрачу. Ні за що! - Віддай його мені, зараз же, Марк. - прошипіла я прямо йому в обличчя. 

Він не посміє. Він не перейде цю межу. Я не дозволю йому! За цей кулон я можу померти. І можу вбити...

Думка змусила сіпнутися, немов мене прошила судома, і з силою стиснути кулаки. Я вб'ю його. Уб'ю. Нехай тільки посміє!..

Марк, звісно, навіть не думав підкоритися. Він знайшов найболючішу точку на карті моєї душі. Він знайшов і відібрав найдорожчу для мене річ. При думці, що я можу назавжди втратити кулон, мене почало трусити в тваринному жаху, що холодить кінцівки.