2

На пагорбі недалеко від будинку Луки серед інших дерев ріс дуб. Чорт його знає, чи мав він якусь особливу провідність або яка причина, але в нього кілька разів потрапляли блискавки. З кожною новою грозою і новим влучанням, я думала - ну ось, цей раз останній, вже тепер точно дерево загине: чи то жарт - пропустити через себе напругу в мільйони вольт. Але ні, воно трималося - вкривалося шрамами, місцями чорніло й висихало, і хто знає, може, всередині нього відбувалися якісь невидимі ззовні страшні зміни, на кшталт розкладання чи гниття, але воно продовжувало стояти.

Додому йти не хотілося, хотілося побути на самоті, осмислити, переварити те, що сталося. Марк, який трохи відстав по дорозі, щось кричав мені слідом, коли я, замість того щоб увійди у двір, пройшла повз. Але я, проігнорувавши його, попрямувала в глиб лісу. 

Мені захотілося перевірити, як дуб пережив сьогоднішню грозу, і я пішла вгору витоптаною доріжкою через ріденький ліс. Я відчувала якусь спорідненість із цим деревом: подібно до того, як у нього влучали всі блискавки, у мене все сипалися й сипалися з різних боків удари людської жорстокості. Може, я, подібно до цього дуба, мала якесь особливе тяжіння для всяких садистів, психів, і озлоблених, хворих виродків. Хто знає. Іншого пояснення я не придумала.

Я не заслуговувала на все те, що зі мною відбувалося. Не могла заслужити: я не робила нічого поганого. Та навіть якби й робила... Мені життя б не вистачило стільки нагрішити, щоб отримати таку кількість покарань.

Я піднялася на вершину, підійшла до дерева.

Сьогодні без влучань. Пощастило. Не те, що мені: на моєму серці, на жаль, сьогодні з'явився новий шрам.

Я погладила теплий стовбур і опустилася на мокру землю, спершись спиною на дерево. Зіщулилася від холоду, підтягнула до грудей коліна. Знявши з шиї невеликий кулон-іконку, затиснула його в кулаці й обхопила коліна руками. Метал кулона був холодним, і я подула в кулак, щоб його зігріти.

- Сподіваюся, ти не бачиш мене, мамо. - Прошепотіла я в затиснуту долоню, поклавши голову на коліна.  - Ти б збожеволіла, дізнавшись, яким життям я тепер живу. Якщо ти десь у раю - а по-іншому й бути не може - дивись на ангелів, дивись на що-небудь приємне. Не на мене. Не хочу, щоб ти бачила те, що відбувається. Не хочу, щоб ти знала, що я сьогодні знову шкодую, що залишилася живою. Я знаю, я обіцяла, що більше не буду шкодувати, але сьогодні по-іншому не виходить.

Я заплющила очі, з силою стиснула повіки.

Якщо подумати, напевно, я мала б відчути полегшення. Дізнатися, що причина всіх моїх бід, страждань, принижень і болю - одна єдина людина, і однокласники ополчилися на мене тільки за її вказівкою, а зовсім не через те, що ненавидять мене з якихось своїх причин, - це ж напевно, добре? Це все спрощує. Це все пояснює. Ненавидить мене тільки Марк. Він мій головний ворог, а решта - так, просто пішаки.

Однак полегшення я не відчувала. Навпаки - у душі з новою силою наливалася болем їдка колюча образа. Повільно затягувала й без того надірване серце отруйним туманом, змушуючи схлипнути, наповнюючи очі сльозами.

Не треба плакати. Пізно. Усе вже в минулому. За два роки відносно спокійного навчання, пора було б уже забути всі ті знущання. Тільки от, шкода, біль, що в'ївся в пам'ять, не стерти шкільною гумкою і не виштовхати зі свідомості зусиллям волі.

Усе почалося з Кості Макарова. Тепер-то я знаю, чиїх це рук справа, а тоді тільки болісно гадала, у чому ж причина його такої пекучої нелюбові.

Він взявся за мене щойно я прийшла в цю школу, у свій новий шостий клас. Я пропустила цілий рік навчання і тому була старшою за всіх у класі. І вищою за всіх. Коротка стрижка, шрами на шиї. Кості навіть не потрібно було шукати зачіпки. Я з порога стала об'єктом підвищеної уваги - занадто відрізнялася.

Дилда, Потвора, Тупиця, Лиса башка. Прізвиськ у мене було в надлишку. Костя придумував, а інші – підхоплювали. І образливі прізвиська, і будь-які знущання - доволі бадьоро і з задоволенням, наче весь цей час чекали на жертву, на якій можна зірватися, і тут - яка радість - така зручна я.

Костя крав мої зошити, рвав книжки. Навіть якимось чином одного разу приловчився наставити мені двійок у журнал. Він стравлював мене з однокласниками і вчителями. Якщо клас раптом вирішував піти з уроку, усі стрілки зрештою переводилися на мене, мене робили призвідником і винуватцем, якщо хтось щось накоїв, зламав, розбив - крайньою була я. У дні, коли я бувала черговою, однокласники завжди залишали більше бруду і сміття, ніж зазвичай, плювали на підлогу, кидали недоїдки. Мої речі псували, крали, викидали. Мене обзивали, мені грубили, мене вважали сміттям і обходили стороною.  Стараннями Кості, у мене не було жодного друга, та що там друга, зі мною навіть не спілкувався ніхто.

Він весь час намагався довести мене до сліз своїми словами і вчинками, наче поставив це своєю метою номер один і вперто до неї йшов. Я не розуміла, чим заслужила таке ставлення, мені було прикро, але я трималася.

Ніяких сліз.  Я знала, що не можна показувати слабину. Знала, що він, та й усі його дружки - вони як звірі, -  варто показати слабке місце, вгризуться в нього і більше не дадуть піти. Мені було боляче, часом навіть страшно, і не хотілося йти до школи, не знаючи, яке ще чергове приниження вони придумають. Але я й виду не подавала. І школу не пропускала, хоч і вчилася геть погано.

Я була впевнена, що рано чи пізно їхні знущання вичерпають себе, їм просто набридне мене мучити, коли вони зрозуміють, що їхні старання не приносять плодів, не викликаючи потрібної реакції у жертви.