1

...За рік до цього

Міра.

Поки я закінчувала чергування в класі й домивала підлогу, негода розігралася не на жарт. Через великі вікна кабінету було добре видно, як, то з одного боку, то з іншого небо розрізає яскрава блискавка, як вітер гне дерева, як закручує пожухле листя і пил, а важкі свинцеві хмари перетворюють день на ніч.

Я закінчила прибирання, зачинила клас і поспішила коридором, сподіваючись встигнути дістатися дому до того, як хлине злива. Але щойно підійшла до виходу, де скупчилися старшокласники - мої з 10-А і учні одинадцятого, зрозуміла, що не встигла.

У кутку біля дверей у купку збилися дівчатка з мого класу, вони неголосно про щось перемовлялися і сміялися. Коли я підійшла ближче і спробувала протиснутися до виходу, розмови і сміх одразу стихли. Дівчата розступилися, пропускаючи мене. Двоє мало в стіну не втиснулися, коли я проходила повз, наче я була вимазана в багнюці і могла ненароком забруднити і їх.

Спостерігати щодо себе таку демонстративну зневагу, гидливість чи ігнорування - звична для мене справа. Однокласники намагаються триматися від мене подалі.  І це, чесно кажучи, мене повністю влаштовує. Я стільки від них натерпілася, що тепер ось це ось злісне ігнорування сприймається скоріше як довгоочікувана відпустка десь на лазурному березі після багаторічної виснажливої роботи, ніж як щось, що по-справжньому зачіпає.

Бути ізгоєм - набагато простіше, ніж бути боксерською грушею, яку кожен намагається вдарити якомога болючіше, вклавши в удар усю накопичену жорстокість і злість.

- Я проводжу тебе, коли дощ вщухне? - Пролунав раптом над правим вухом низький голос, коли я вже ступила до виходу. Я різко смикнула головою в бік джерела звуку і відсахнулася.

Спину обдало холодом. На цей голос, як і загалом на людину, за роки навчання в цій школі в мене виробився стійкий рефлекс: напружитися, наїжачитися, максимально мобілізуватися.

Безглуздий рефлекс - поводжуся як зашугане звірятко, - та й давно неактуальний: побоюватися Костю мені більше й не було потреби, він не діставав мене вже років зо два як, благополучно ігнорував моє існування разом з іншими однокласниками. Тільки відключити звичну реакцію просто за клацанням пальців я вже не могла. До того ж цього року його інтерес до мене начебто знайшов трохи іншу природу: всі ці дивні погляди крадькома, посмішки, привіт-бувай-як справи...

Він поводився так, як поводяться хлопці його віку з вподобаною дівчиною. Тільки от я, звісно, не могла йому подобатися, і тому виглядало все це дуже підозріло. А зараз - так тим більше. З чого б це йому мене проводжати?

Хмуро зиркнувши на хлопця, сподіваючись, що цей непривітний погляд стане для нього зрозумілою відповіддю, я закинула на плече рюкзак і вискочила на вулицю.

Злива зарядила така, що видимість змазувалася вже на відстані витягнутої руки, туфлі за кілька кроків наповнилися водою, а одяг промок дощенту. Вчепившись у лямки рюкзака, я побігла по калюжах, але не встигла навіть покинути подвір'я школи, як мене наздогнав голос Кості.

 - Гей, почекай, не поспішай так. - Хлопець наздогнав мене за кілька широких кроків, і, витягнувши з портфеля дощовик, спробував дбайливо розтягнути його над моєю головою.

Проковтнувши вже готові зірватися з язика лайки, я лише кинула тихо "Відвали", і прискорила крок. Ну тепер, сподіваюся, точно зрозуміє? Наче прямо сказала...

Але Костя, схоже, не розумів не тільки красномовних поглядів, а й слів: він прилаштувався поруч і покрокував в одному зі мною темпі, так само намагаючись укрити мене від дощу тим своїм безглуздим дощовиком.

От прив'язався! І чого йому від мене треба? Знову задумав якусь гидоту? Замишляє щось? Невже знову?

- Чого тобі треба, Макаров? - Не витримавши, я загальмувала. - Чого це ти раптом зголосився? - Примружилася, дивлячись на хлопця.

Костя трохи сторопів від несподіванки і якось навіть розгубився, тупо витріщився на мене.

- Чого ти ходиш за мною? Усі ці посмішки твої фірмові, знаки уваги. Що це, Костя? Що ти задумав, га?

Костя нервово ковтнув і зам'явся, ніби розхвилювавшись.

- Ну я просто... - Залепетав хлопець. - Це... Просто... ну... Розумієш... Захотів провести, поспілкуватися. Ну... подобаєшся ти мені. - Нарешті видав більш-менш виразно, і ніби як із полегшенням видихнув. А потім подивився на мене так, з очікуванням, уважно, немов боячись моєї реакції.

- Хто? Я? - Я голосно фиркнула у відповідь. - Я? "Потвора"? - Кинула глузливо.

- Ну навіщо ти так. - Раптом зніяковів хлопець, опускаючи очі. - Ти не потвора зовсім, а дуже... ну... Слухай, я дурнем тоді був... - Раптом почав виправдовуватися Костя. - Я цей... просто... потрапив під поганий вплив...

- Поганий вплив? - Скептично усміхнулася я, зчепивши руки на грудях. - Ну то звісно... І чий же?

Це було просто смішно. Ну хто на нього міг вплинути? Це скоріше він погано впливав на оточуючих, ніж хто б там не був - на нього. Він був лідером класу, хлопці його слухали, дівчата його обожнювали, вчителі ставили оцінки "за красиві очі": його вважали перспективним футболістом і він начебто збирався після школи вступати до якогось крутого ВНЗ закордоном, тож, щоб не псувати картинку, відмінником він був суто автоматично. Навіть цікаво, що це він таке вигадав. Але відповісти Костя не встиг.