Пролог

У цю хвилину поліція вже виїхала за мною. Але я про це поки що не знав.

Я стояв і дивився на озерну гладь. Яскраво червоне сонце, що спливало за обрій, відбивалося в покритій брижами воді, подовжувало тіні дерев, повільно присипляючи ліс. Звична картина. Це місце існувало поза часом. Нічого тут не змінювалося з роками. Але сьогодні я дивився на озеро і на ліс так, ніби бачив уперше. Уперше відчував красу цього місця, уперше відчував так гостро.

Я не пішов за нею і нічого не сказав: побоявся не знайти потрібних слів. Думаю, потрібних, підходящих слів, які здатні були б висловити те, що я відчував до неї, просто не існувало.

Відпустив, дав їй час на усвідомлення. Та й мені самому треба було подумати. Якось укласти в голові те, що сталося.

А те, що сталося, було таким величезним, таким значним, що про це не поговорити. Його не вмістити у своїй свідомості, не відчути до кінця.

У цю хвилину я почувався як ніколи живим. Відчуття було таке, ніби мене знесла вантажівка, але при цьому нічого кращого зі мною в житті не траплялося.

Це чортове божевілля. І водночас найправильніше, що коли-небудь із нами траплялося. І головне, що це нарешті все розставило на свої місця і все пояснило.

Пекуча ненависть, ревнощі, бажання, всі ці емоції, яким я намагався, чесно намагався чинити опір, і не міг. Боровся щосили, але зрештою програв.

Мені не можна було закохуватися в неї. І я маскував свою любов під ненависть. Маскував так ретельно і майстерно, що й сам повірив, що зумів підмінити.

Скільки болю я їй заподіяв через свою дурість і боягузтво. Скільки часу згаяв...

Я постояв там ще трохи, поки сонце зовсім не пірнуло за обрій, і пішов додому. Бурхливі емоції в грудях трохи вляглися, розсортувалися, зайняли свої місця, і тепер мені відчайдушно хотілося побачити її. Обійняти, притиснути до себе і більше ніколи не відпускати. Я прискорив крок. І врешті-решт побіг. Я більше не мав наміру втрачати ні хвилини, ми й так занадто багато часу витратили на дурну ворожнечу і марне протистояння. Зараз вона потрібна була мені як повітря, і навіть більше.

Я забіг у двір, потім у будинок. Покликав її, але мені відповіла тиша. Пройшов у кімнату Міри, але й там її не виявилося. Піднявся на другий поверх, постукав у двері до батька, але того теж не було вдома. Спустився вниз. Розгублено озирнувся на всі боки.

Батько досі не повернувся? А Міра? Де Міра?

Застиг посеред кімнати, почухав потилицю. Раптом почув кроки на порозі й кинувся до дверей.

Батько увійшов першим, за його спиною - так одразу й не помітиш - зробила крок Міра. Я хотів підійти до неї, навіть руки простягнув, але батько холодно зиркнув і жорстко відштовхнув мене.

Я незрозуміло втупився на нього, потім перевів погляд за його спину. Міра підняла очі, у них чомусь блищали сльози. Вона стояла, трохи хитаючись, тримаючись за лікоть батька, і виглядала такою маленькою і тендітною, що в мене защеміло в грудях.

- Міра... - Я знову зробив крок у її бік, і батько знову перегородив мені шлях. Закрив її собою. Від мене закрив. Як від ворога. Як від злочинця. - Тато? - Я перевів на нього здивований стривожений погляд. - Що відбувається?

Батько стиснув щелепи, так що жовна на вилицях виступили. Але відповісти не встиг. У вікно раптом проникло сліпучо-яскраве синє світло. Один спалах, другий. Двір висвітлився проблисковими маячками поліцейської машини.

Абсолютно спантеличений я розкрив рота. Погляд метався від вікна до батька, від батька до Міри. У тієї по щоках котилися сльози, і вигляд був такий прибитий, ніби її весь день катували. Я розгублено тупцював на одному місці, дезорієнтований, нічого не розуміючий.

А страх уже запускав у мене свої щупальця. Здогад крутився просто перед очима - візьми, злови, роздивись, - але я все одно стояв і дивився на батька, на Міру, на все навколо, гарячково нишпорив очима по простору між нами.

Я не хотів вірити. Не міг вірити в це.

Хотілося кричати. Кричати на всю міць голосових зв'язок. Що відбувається?! Що це? Навіщо вони приїхали? Але з рота мого не виривалося ні звуку.

А серце бухало в грудях, так що його биття віддавалося болем у ребрах. І повітря ставало дедалі густішим і в'язкішим - важко вдихнути, ще важче видихнути. Голову розривало від шквалу думок і здогадок, і груди ломило так, ніби мене привалило камінням, роздробило кістки, розірвало плоть.

- Не пручайся. - Глухо наказав батько. - Визнай провину. Тебе затримають і відвезуть у СІЗО. Не став запитань.

- За що? - Два слова, це єдине, що мені вдалося вивернути із себе, але й вони подряпали глотку до крові, до м'яса.

Батько опустив очі всього на секунду, потім підняв на мене прямий і жорсткий погляд.

- Ти знаєш, за що...

Його погляд і слова вкарбувалися в мій мозок як розпечене клеймо. Міра голосно схлипнула, похитнулася, немов і їй стало боляче. Немов і її ці слова вдарили, прибили як величезний валун.

Я дивився на неї і не вірив у те, що відбувається. Вона плакала і дивилася з нестерпним болем в очах, і мені так хотілося повірити цьому погляду. Я готовий був нафантазувати собі найнемислиміші версії, що штовхнули її на цей вчинок. Я хотів, щоб вона пояснила. Сказала, що це жарт. Просто такий злий жорстокий жарт. Або, що батько її силою змусив. Або це просто дурне непорозуміння. Я хотів почути від неї хоч слово.