Розділ 32.

Ната Рене

Вона відчула, як по кімнаті розповзся полог тиші.
Магія лягла щільно, глухо, ніби відрізаючи їх від усього світу.

Отже, розмова буде непроста.

Ната вже зібралася щось спитати, як поруч різко приземлилася Шая.

— Шая… — тихо сказала Ната.

— Ну і дурна ж ти, Ната, — одразу почала свою тираду Шая.

Ната ошелешено поглянула на неї.

— Так, дурна, — продовжила та, не знижуючи тону. — Ти хоч знаєш, що я подумала, коли не могла тебе знайти?! Ти ж обіцяла бути разом з усіма!

— Я… — почала Ната.

— Ти вчинила безрозсудно, — різко сказав Бенуар. — Піти на Нагая одній. Що було в тебе в голові?

Тепло, яке ще трималося після його слів раніше, розсипалося.
Ната гірко всміхнулася.

— А що, по-вашому, я мала зробити? — хрипко прошепотіла вона. — Чекати, поки він роздере всіх нас?

— Ти могла надіслати по допомогу.

— Що я і зробила, — прошипіла вона. — Але, вочевидь, хтось не хотів, щоб нам допомогли. Хтось навмисно нас туди заманив. І цей хтось… дуже близько.

— Що ти маєш на увазі? — тихо спитав магістр Елантролій.

Ната поглянула на нього. Майстер. Отже… вони всі разом.

— Те, Майстре, — повільно сказала вона, — Що якби я не відволікла його, жертв було б значно більше. Якщо не трупів.

— Чому ти в цьому так упевнена? — спитав ректор.

Ната замовкла. Сказати — значить переступити межу. Не сказати — залишити їх сліпими.

— Ната, — тихо прошелестів голос Шаї. — Вони знають.

— Про що ти? — ледь чутно спитала вона.

— Ми знаємо, хто ти, — спокійно сказав Бенуар.

Її серце стиснулося так, що на мить перехопило подих.

— Спокійно, — одразу додав він. — Дихай.

— І що тепер?.. — прошепотіла вона.

— Ти одужаєш, — твердо сказав він. — І ми це вирішимо.

— Це неможливо, — скуто відповіла Ната. — Він не дасть.

— Дасть, — сказав Елантролій. — Я це вирішу.
Пауза.
— Отже. Чому ти впевнена, що це був єдиний шанс?

— Коли ми потрапили в пастку, — повільно почала Ната, — Я підв’язала його до себе. Збила йому нюх і наводку.

— Ти думаєш, ним хтось керував?

— Я впевнена.
Вона важко ковтнула.
— Коли він мене схопив… і тягнув за ногу… хтось вийшов до нього. Він… він сказав, що я не та. І тоді… Нагай мене викинув.

Запала тиша.

— Якщо це правда, — повільно мовив ректор, — твоє походження — найменша з наших проблем. Ти ще щось помітила?

— Він тримав мене за праву ногу… — Ната зморщилась. — Далі я пам’ятаю погано.

— Ось чому ми знайшли тебе так далеко… — прошепотіла Шая. — Він тебе кинув.

І саме в цю мить двері різко відчинилися.

— Ната!

У палату буквально влетів Лей, блідий, з розширеними зіницями.

— До вас ідуть, — швидко сказав він. — Начальник міської охорони. І ще двоє слідчих. Вони хочуть провести допит. Негайно.

Палата ожила миттєво.

Шая зірвалася з місця.

— Я зникла, — кинула вона і вже за мить розчинилася в тіні.

До Бенуара майже бігом підійшов магістр Елантролій. Він швидко простягнув невеликий флакон із темною рідиною.

— Те, про що ми говорили вчора, — тихо сказав він.

Ректор лише кивнув.

— Я їх затримаю. Ненадовго.

Бенуар не зволікав. Він обережно, але рішуче припідняв їй голову.

— Вибач, — тихо сказав він. — Обіцяю… це востаннє буде так боляче.

— Бенуар… — прошепотіла вона, але він уже підніс флакон до її губ.

— Пий.

Рідина обпекла сильніше за попередню. Біль розлився тілом хвилею, темною, різкою. Вона здригнулася, зчепила пальці в простирадлі, задихнулася.

— Тихо… я тут, — шепотів він, тримаючи її.

За дверима вже чулося приглушене гудіння голосів.

Допит ішов. І часу більше не було.

_______________________________________________________________________________________

Бенуар лер Санет

Коли вона допила останні краплі еліксиру, її тіло почало тремтіти.
Він знав, що так буде. Знав — і все одно не мав іншого вибору.

Це було потрібно, щоб її захистити.
Бо скажи вона правду — від неї б не відчепилися. Не зараз. Не тоді, коли вона ще надто слабка, щоб витримати ще один удар.  А так… так вони виграють трохи часу. Крихітну перевагу. Можливість придумати, як її звідти витягти.

Він важко зітхнув, коли вона вчепилася в нього рукою, і змусив себе відсторонитися.
Її погляд був затуманений. Це добре. Так має бути.

А зараз він повинен зіграти свою роль. Холодну. Відсторонену. І лише потім — бути поряд.

Він майже дійшов до вікна, коли Елан зайняв місце біля ліжка, і в цю ж мить двері широко розчинилися.

— Я кажу, що вам сюди не можна, — почувся голос магістра Оптіміуса. — Вона ще слаба.

— Ну заходьте, панове, заходьте, раз ви не вірите мені — ректору цієї академії, — сухо сказав Руєн і зайшов першим.

За ним у палату ступив високий, кремезний чоловік. За ним — ще двоє, нижчих і мовчазних.

— І що тут відбувається? — спокійно спитав Бенуар.

— Нейз Керзоній, начальник міської охорони. Ми вчора…

— Я знаю, хто ви, — перебив його Бенуар. — Але навіщо ви тут?

Нейз зиркнув на нього. Вони не ворогували. Але й друзями не були.

— Я для допиту ще одного свідка подій.

— І тому ви прийшли зранку, — голос Бенуара залишався рівним, — хоча ми попереджали, що дівчина у критичному стані?

— Вона прийшла до тями, — так само спокійно відповів Нейз. — А отже, на пару запитань вона в змозі відповісти. До того ж я хочу, щоб наш цілитель оглянув дівчину.

Він кивнув на одного зі своїх людей.

— Тобто, — ректор зробив крок уперед, — мало того що ви вдерлися в мою академію, вчора почали допит без наглядачів, так тепер ще й ставите під сумнів дії моїх магістрів?