Розділ 31.

Бенуар лер Санет

У цілительському крилі завжди було тихо.
Але ця тиша була іншою — важкою, густою, такою, що лягала на груди й не давала дихати.

Бенуар щойно повернувся.

Ще кілька хвилин тому він стояв у палаті групи — серед блідих облич, тремтячих рук і надто дорослих поглядів. Там уже був начальник міської охорони. Не магістр. Не академік. А людина, для якої такі події були не трагедією, а справою.

Їх опитали всіх.
Спокійно. Холодно. По черзі.

Хто біг першим.
Хто впав.
Хто бачив монстра.
Хто зник.

І щоразу, коли звучало її ім’я — начальник охорони робив нотатку.
Надто уважно.
Надто довго.

— Завтра допит продовжимо, — сказав він наостанок. — Детальніше.
І додав, уже ніби між іншим:
— Особливо з тією дівчиною. Я хочу поговорити саме з нею.

Бенуар нічого не відповів.
Але всередині щось обірвалося.

Тепер він сидів тут.

Біля її ліжка.

Світильники тьмяно мерехтіли, кидаючи тіні на стіни. За вікном ніч дихала холодом, але тут, усередині, повітря було насичене запахом трав, крові й магії.

Ната лежала нерухомо.

Вона дихала — так, рівно, поверхнево, але дихала.
І все одно кожен її подих він ловив очима, ніби боявся, що один із них стане останнім.

Завтра, — подумав він. - Вони захочуть її завтра.

Не сьогодні. Не поки вона без свідомості.
Але скоро.

Шая згорнулася на її грудях, біла шерсть ледь піднімалася разом із диханням Нати. Криска не спала. Він це знав. Вона просто лежала, напружена, як струна, готова зірватися будь-якої миті.

— Ти ж обіцяла… — ледь чутно прошепотів він, навіть не усвідомлюючи, кому саме це говорить. — Вперта ти істота.

Він не торкався її довго.
Боявся.

Боявся, що відчує — холод.
Або слабкість.
Або що завтра хтось увійде сюди без стуку і скаже: вона нам потрібна.

Та зрештою рука сама потягнулася вперед.

Кінчиками пальців він торкнувся її долоні. Тепла. Жива.

Видихнув.

Перед очима знову і знову спливав той момент у лісі. Її тіло під деревом. Тиша. Абсолютна. Мертва.
Він і досі чув у вухах власний пульс — глухий, скажений.

Я запізнився.
Ця думка була найстрашнішою.

— Я тут, — прошепотів він, схилившись ближче. — Чуєш? Я нікуди не піду.

Її вії здригнулися.

Ледь помітно. Майже випадково. Але він це побачив.

— Ната? — тихо.

Її губи ворухнулися. Слова не було. Лише подих, зірваний, болісний.

— Не смій… — ледве чутно, майже без голосу.

Він нахилився ще ближче, тепер уже не зважаючи ні на що.

— Не смій що?

Її брови злегка насупилися, ніби навіть у маренні вона злилася.

— Не… відпускай…

Це вдарило сильніше за будь-яке зізнання.

— Я не відпущу, — сказав він твердо, хоча серце калатало, як у хлопчака. — Навіть якщо вони прийдуть завтра. Навіть якщо будуть вимагати відповідей.

Кутик її губ ледь здригнувся. Чи то посмішка. Чи то біль.

Шая тихо пискнула і притиснулася щільніше, ніби підтверджуючи його слова.

Бенуар обережно взяв Нату за руку вже впевненіше, сплівши пальці.
Вперше за весь цей день він дозволив собі надію.

Ніч тягнулася довго. Але завтра обіцяло бути гіршим.

І він це знав.

_______________________________________________________________________________________

Ната Рене

Повсюди була лише темрява.

Але не було страшно. Навпаки — було так спокійно. Тут не існувало того адського болю, що розривав тіло, не було постійного напруження, очікування наказу, вічних обов’язків. Тут вона вперше за довгий час відчувала… свободу?

— Тобі тут буде краще, — прошепотів голос.

Темрява почала огортати її, щільно, майже лагідно, обіцяючи захист від усього. Вона ніби заколисувала, обіцяла спокій і тишу. Але саме в цю мить розум Нати почав прокидатися.

Занадто затишно.
Вона такого не знала. Точніше — знала. Але це було лише тоді…

Коли ще була жива.

Мама…

— Ні… мені потрібно назад, — тихо сказала Ната і раптом зрозуміла, що це правда.

— Навіщо? — темрява загусла, почала стискати її. — Тебе там ніхто не чекає. Ти там сама. А тут ти будеш у безпеці.

— Ні… — невпевнено відповіла вона, але вже не так, як раніше. — Мене чекають.

— Хто? У тебе там нікого немає. Ти завжди була сама.

Спогади накрили її хвилею.

Шая. Лей. Джей. Її група.

І він. Бенуар.

І десь далеко, крізь темряву, вона почула його голос.

— Я тут. Я нікуди не піду.

І це дало їй сили. Вона ніби відчула його руку в своїй долоні. Відчула тепло. Відчула, що її тримають.

— Я не сама, — сказала вона вже впевненіше і почала вислизати з обіймів темряви.

Та раптом усе змінилося.

Темрява різко потягнула її вниз, у безодню. Вона пручалася з останніх сил.

— Не відпускай! — закричала вона.

— Я не відпущу, — почувся його голос.

Вона чіплялася за нього, за цю руку, за це тепло. На грудях ворухнувся теплий клубочок — Шая. Це відчуття стало її якорем.

І темрява нарешті відступила.

_______________________________________________________________________________________

Біль накрив її майже одразу.

Важкий, глухий, всепоглинаючий. Здавалося, боліло все тіло одразу. Хотілося пити. Боги, як же їй хотілося пити.

Вона намагалася розплющити очі, але це було майже нереально. Повіки були важкі, ніби хтось насипав на них пісок. Тонну піску.

Зібравшись із силами, вона таки відкрила очі. Все пливло. Від цього стало лише гірше, і вона важко заплющила повіки назад.

— Води… — їй здавалося, що вона крикнула, але вирвався лише слабкий шепіт.