Розділ 29.

Бенуар лер Санет

Бенуар намагався втримати щит, але той ставав усе тоншим — ще трохи, і він розіб’ється. Монстр вгатив знову, цього разу особливо сильно, і Бенуар відчув, як магія тріщить під натиском.

Допомога прийшла вчасно — ректор став поруч.

Елантролій замахнувся мечем із темряви й увігнав його в Нагая. Той заревів і заметався берегом, намагаючись скинути нападника. Елантролій тримався, не відпускаючи клинка, і ще одним ударом темряви загнав його глибше.

Нагай востаннє заревів — і рухнув на землю.

Бенуар скинув щит і важко видихнув.

— Діти? — тихо спитав він.

— У безпеці, — відповів ректор.

У цей час до них підійшов Елантролій. Роланд і Реган уже обдивлялися монстра.

— Ви там нічого не знайдете. Я пробував, поки він був живий, — спокійно сказав Елантролій.

— Отже, — зло вимовив ректор, — я хочу знати, що у дідька тут відбувається.

Він подивився на Елантролія. Роланд і Реган підійшли ближче, уже у своєму звичному вигляді.

Елантролій важко зітхнув.

— От чому я хочу піти у відставку, — тихо сказав він. — Я все поясню. Але зараз найважливіше: скількох дітей ви забрали в Академію?

— Чотирнадцять, — коротко відповів ректор і звузив очі.

— За моїми даними, ця група вирушила у кількості п’ятнадцяти, — важко зітхнув Елантролій. — Отже, немає лише її.

Всі одразу напружилися.

— Не дивіться на мене так, — саркастично продовжив він. — Хіба мало у вашій академії, «ректоре», тих, кого потрібно захищати? І ви справді думали, що їх так просто відпустять?

— Отже, ти…

— Так. Я один із тих, кого надіслали дивитись за спадкоємцем.

— Як і її? — спитав Бенуар і подивився йому прямо в очі.

— Так, — спокійно відповів Елантролій.

— І ви разом?

— Майже. Поясню потім. Зараз треба знайти ту крису. Сподіваюся, вона знайшла свою вперту й горду господарку, — тихо сказав він і рушив у прохід, який залишився після бігу Нагая.

— Комусь потрібно залишитися й повідомити варту міста, вони явно вже довідались про цей інцедент, — сказав ректор. — Тому йдіть. Я вас наздожену.

Він кивнув Бенуару, Роланду та Регану.

Вони йшли мовчки. Кожен думав про своє.

Отже, вона таки шпигунка. І не проста. А він? Начальник? Наставник?
Якщо він для неї головний — це ще можна розрулити. Головне, щоб вона сама захотіла кинути цю службу. А якщо ні?..

Бенуар пришвидшив крок і наздогнав Елантролія.

— Я знаю, що ти хочеш спитати, — сказав той, не дивлячись на нього. — Я її наставник. Головний у неї інший. Там усе складно, але про це потім. Якщо ти справді хочеш бути з нею — це, мабуть, єдиний твій шанс.

— Звідки ти…

— Я багато чого бачив. Я знаю її давно, — він глянув на Бенуара. — Головне, щоб вона вижила.

Вони вийшли на іншу ділянку. Тут було ще більше потрощеного — зламані дерева, розритий ґрунт, сліди боротьби.

Із найближчих кущів вилетіла Шая. Вона була збентежена.

— Нема… Я не можу зрозуміти, — підбігши до них, сказала вона і сіла. Її хвіст нервово бився об землю. — Нічого не розумію. Вона має бути тут.

— Що ти знайшла? — спокійно спитав Елантролій.

— Я йшла по сліду. Він закінчується тут. Я вже все обдивилась. Її тут нема… хоча схопив він її саме тут.

— Звідки ти знаєш? — спитав Бенуар.

— Там її кров, — тихо прошепотіла Шая, показуючи на одне з дерев.

Бенуар підійшов. Невелика вибоїна в землі. Засохла кров.

Отже, це було давно…
Серце стиснулося. Невже він спізнився?

Елантролій присів поруч, торкнувся крові пальцями.

— Години три. Можливо, менше. Ти точно впевнена, що тут?

— Так… але ніби… — Шая нервово сіпнула хвостом. — Щось мене збиває. Я відчуваю, що вона десь тут, але не можу збагнути де.

— Тоді шукаємо поряд, — пролунав голос ректора позаду. — Роланд, Реган — туди. Елан — у той бік. Бенуар, обдивись тут. Я піду он туди.

— А я? — спитала Шая.

— Спробуй налагодити зв’язок, — сказав Елантролій.

Шая випучила очі.

— І не дивись на мене так. Я давно про це знаю.

 — Про це ніхто не знав…Я пробувала…

— І?

— Дивно… Наче на стіну напираю. Так буває лише тоді… але це неможливо.

— Що саме? — спитав Бенуар.

— Або коли Ната не хоче, щоб я її знайшла… — Шая ковтнула. — Або…

— Або? — напружено перепитав він.

— Або вона на краю смерті…

Тиша стала глухою.

— Тоді у нас мало часу. Пробуй ще, — сказав Елантролій і пішов.

Бенуар ішов лісом, і серце стискалося дедалі сильніше.

Невже це все?

Перед очима постала їхня остання зустріч. Її розгублене обличчя. Очі, що дивилися просто в душу. Біле волосся. Її вуста…

Він віддав би все, аби стерти той момент. Поцілував би — і більше не відпустив.

Досить таких думок.

Вона жива. Він її знайде. І тоді точно нікуди не відпустить. І покарає за цю безглузду витівку з Нагаєм.

Але слідів не було.

Коли він повернувся, всі знову зібралися разом. По їхніх обличчях усе було зрозуміло.

Нічого.

Шая сиділа з опущеною головою.

— Що у вас? — спитав Бенуар.

— Не можу знайти… Не дає… — тихо сказала вона.

— Пошукові теж безсилі. Наче щось блокує, — додав Роланд.

— А якщо… — почав Руєн і подивився на Регана.

— Навіть не думай, — тихо відповів той, схрестивши руки.

— Але це варіант.

— Що ти пропонуєш? — спитав Бенуар.

— Ага. Я знайду й загризу її швидше, ніж ви мене наздоженете, — рикнув Реган.

— Повна трансформація з пошуковим закляттям? — уточнив Елантролій.

Ректор тихо кивнув.

— Ні. Нізащо!

— Але тоді вона помре.

— Вона помре раніше, якщо я її знайду! Я не зможу це контролювати. Не зараз. Не коли повня на носі!