Розділ 28.

Ната Рене

Вона різко відкрила очі.

Світ хитнувся, поплив, перевернувся. Голова йшла обертом, а біль у нозі був таким, що віддавав у все тіло. Думок не було — ніби хтось вимкнув їх усі разом. Тиша лякала.

Але за мить звуки прорізалися знову.

Вона почула тупіт. Близько.

Раптом її постраждалу ногу смикнули. Тіло рвонуло вгору — Наґай здійняв її майже до самої голови. Біль розірвав усе всередині. Коли вона відкрила очі, перед ними постала паща монстра з гострими отруйними іклами.

От і все.

Біль не давав думати. Темрява була використана, щоб відволікти. Є лише один шанс застосувати магію— але він занадто ризикований. Вона більше ніколи не застосує ту магію. Краще смерть.

Від того, що вона висіла догори дриґом, у вухах дзвеніло. Вона майже відчувала ікла біля своєї голови. Хвіст обернувся навколо її талії, стискаючи ребра. Дихати ставало дедалі важче.

Але монстр не їв її.

Він ніби чогось чекав.

— І що тут у нас? — пролунало десь поблизу. — Це не вона! Ти тупе створіння! Кинь її і знайди оцю!

Ната чула все уривками. Створіння заскулило. А потім різко жбурнуло її.

Політ.
Удар.
Дикий біль у попереку.

І темрява.

______________________________________________________________________________________

Скільки вона так пролежала — Ната не знала.

Прокинулася від холоду. Ногу не відчувала. Світ плив. Вона обережно відкрила очі — все двоїлося. Спроба поворухнутися викликала такий біль, що перехопило подих.

Запах трави й землі.

Отже… ще в лісі.

Думки скакали. Що це було? Чому вона жива? Невже її не шукають? Невже вони загинули? Невже все було марно?

Шая…

Вона спробувала ще раз. Темрява відгукнулася неохоче, у вухах зашуміло. Один імпульс. Лише один.

Достатньо.

Вона важко задихала. Усе тіло ломило. В очах була темрява. Ні. Не зараз. Вона має переконатися…

І тут поруч роздався шерех.

— Ната! Сюди, швидше!

Холодні лапки торкнулися її щоки.

— Жива? — тихо спитала Шая, ніби не вірячи.

— Ну я ж… обіцяла… — прошепотіла Ната. Язик не слухався.

Почулися кроки. Бігли одразу кілька.

— Не чіпай, — пролунав голос збоку. — Ми не знаємо, як він її зачепив.

— Вона жива! — швидко сказала Шая. — Відповіла мені!

— Це вже добре, — почувся голос Бенуара. — Чуєш мене?

— Так… — тихо видихнула Ната.

— Що у тебе болить? — запитав ректор.

Вона намагалася відповісти, але свідомість вислизала.

— Ната, скажи, що болить найбільше, — вимогливо прозвучав голос Бенуара.

— Нога… я… її… не… відчуваю…

— Потрібно її перевернути, — сказав Майстер.

— Щоб вона відразу померла?! — різко відповів Бенуар.

— Ні. Щоб вона могла нормально дихати, — спокійно заперечив Майстер.

— Він правий, — долучився магістр Оптіміус. — Інакше ми не зможемо її оглянути. До того ж, якщо він її зачепив — часу мало.

Бенуар напружився.

— Я це зроблю, — тихо сказав ректор.

— Я сам, — відповів Бенуар. — Зараз буде боляче. Але я обіцяю — це востаннє.

Він перевернув її.

Біль був нестерпний.

Її крик розірвав повітря. Сльози бризнули з очей. Вона думала, що втратить свідомість, але ні — впертість тримала її.

— Все. Тихо… — він гладив її по щоці. — Оглядайте.

— Нога роздроблена. Є глибокий поріз… Ймовірно, отрута.  — Оптіміус замовк. — Ох…

— Що там?! — гаркнув Бенуар.

— Перебитий хребет. У двох місцях. Є зсув.

Настала тиша.

— Її не потрібно було чіпати… — тихо почав Бенуар.

— То ми б про це не дізналися, — відповів ректор.

— Варіанти? — коротко.

— Два. Перший — змістити зсув зараз і загоїти. Але вона має бути при свідомості. Другий — чекати, дробити і складати наново. Другий складніший.

— А перший? — глухо.

— Вона може не витримати болю.

— Перший, — прошепотіла Ната.

— Що?! — Бенуар нахилився до неї.

— Перший.

— Ти помреш! — скрикнула Шая.

— Якщо… я ще… жива… значить зможу, — вона відкрила очі. Вони сяяли смарагдом. — Я не хочу бути калікою. Це мій вибір.

— Ти вперте створіння… — видихнув Бенуар.

— Знаю.

_______________________________________________________________________________________

Далі все стало уривками.

Портал. Білий спалах. Цілительський відділ.

Її перенесли до окремої палати. Захисні кола. Ректор і магістр Оптіміус одразу взялися до справи.

Вона кричала. Кричала так, що у Бенуара стискалося серце.

Він стояв поруч — і не міг допомогти. Коли все закінчилося, її свідомість тихо згасла.

_______________________________________________________________________________________

Бенуар лер Санет

Бенуар вискочив з порталу — і одразу зрозумів, що щось не так.

Безодня. Куди її занесло?

Вона мала бути в Академії.

Навколо — ліс. Поламані, вирвані з корінням дерева. Земля зорана лапами. Повітря важке, просякнуте страхом і чужою присутністю.

Нікого.

Аж раптом зі сторони заходу пролунав рев — утробний, глухий, такий, що вібрацією пройшовся по кістках.

Бенуар кинувся туди.

Хоч би встигнути.

Стара снаровка давала результати. Дихання не збивалося, тіло слухалося беззаперечно. Кожен рух — чіткий, вивірений. Він не дозволяв собі думати про найгірше.

Він вибіг на берег річки — і завмер.

Наґай.

Давно він такого не бачив. З кінця Великої війни. І його точно не мало тут бути.

У воді — група адептів. Холодна течія збивала з ніг, дівчат тримались на плечах хлопці. На інший берег їм не дістатися — течія занадто сильна. Вони трималися з останніх сил.

Наґай метався вздовж берега, ревів, бив лапами об землю, кидався у воду — але не заходив. Він знав, що не полізе. Його лють була сліпою, хаотичною.