Розділ 27.

Шая

Шая озирнулась востаннє.

Ната стояла зусереджено дивлячись на Наґая, з темрявою, що вже тягнулась по землі, ніби жива. Занадто спокійна.  Саме така, якою вона буває перед тим, як зробити щось абсолютно безглузде й самопожертвенне.

— Ну що за вперте дівчисько мені попалось… — прошипіла Шая, і рвонула.

Ліс рвав легені холодним повітрям. Гілки били по боках, коріння намагалось схопити за лапи, але вона бігла. Швидко. Низько над землею. Так, як уміють лише ті, хто тікав не раз — і не для себе.

Позаду прорізався рев.

Глухий. Утробний. Такий, що не просто чується — він осідає під шкірою.

Наґай.

Шая здригнулась, але не зупинилась. Вона відчувала Нату. Не очима — зв’язком. Темрява господарки тремтіла, натягувалась, розгорталась, мов чорне полотно. Сильна. Занадто сильна. І… нерівна.

— Тримайся, — прошепотіла вона, задихаючись. — Ти ж у мене розумна. Ну ж бо. Тримайся.

Рев повторився. Ближче. Потім — різкий тріск. Ніби дерево вирвали з корінням.

Шая не оберталась.

Вона знала: якщо озирнеться — може не побігти далі.

Стіни Академії з’явились раптово. Сірі, знайомі, такі бажані. Шая майже влетіла у тінь під воротами — і завмерла на мить.

— Вартові? — прошипіла вона.

Порожньо.

— Чудово. Просто чудово.

Вона кинулась далі, через двір, не зважаючи на крики адептів, які помічали білу тінь з червоними очима. До крила Майстра. Швидко. Занадто швидко для маленької криси — але зараз було не до правил.

Двері. Зачинені.

— Безодня вас побери… — прошипіла Шая, підстрибуючи й б’ючи лапою по дереву.

Тиша.

Думай, Шая. ДУМАЙ.

Обід.

Викладацька столова.

— Ага! — майже зраділа вона і розвернулась, мчачи назад.

Вона влетіла у залу, навіть не гальмуючи. Стільці скрипнули. Хтось скрикнув. Хтось лайнувся.

За довгим столом сиділи ректор, Реган, Роланд  і Майстер. Вони говорили тихо, зосереджено, але всі четверо підвели голови водночас.

Повітря в столовій миттєво змінилось.

— ДОПОМОЖІТЬ! — заволала Шая, не розбираючи слів. — ВИ ЩО, УСІ ТУТ ЗОВСІМ ОСЛІПЛИ?!

Підноси дзенькнули об стіл.

Майстер підвівся першим. Повільно. Контрольовано. Але його очі — холодні й гострі — вже шукали відповідь.

— Де? — коротко спитав він.

Ректор не сказав ні слова, але його рука вже лягла на перстень з печаткою Академії. Кристали під стелею ледь чутно загуділи.

— Ліс! Західний! — слова сипались зі Шаї уривками. — Ми пішли в місто! Ліванда повела через ліс! Наґай! Великий!  Вони розбіглись, як Ната сказала, але вона лишилась! Вона його відводила!

Реган різко встав, стілець відлетів убік.

— Скільки часу? — жорстко спитав він.

— Мало! Дуже мало! — Шая задихалась. — Вона поранена! Вона вже…

Роланд уже тримав у руках артефакт, його карі очі потемніли, як перед боєм.

— Це не випадковість, — тихо сказав він. — Наґай тут з’явитись не мав.

І саме в цей момент — наче щось обірвалось.

Різко. Болісно.

Шая застигла.

— Ні… — прошепотіла вона.

Зв’язок з Натом здригнувся. Не зник. Але став іншим. Глибшим. Сирішим. Наче вона ступила за межу, з якої не всі повертаються.

— Ната… — голос зірвався.

Майстер вже йшов до виходу. Він все зрозумів без слів.

— Портал, — кинув він. — Негайно.

Шая повільно сіла на підлогу, притиснувши хвіст до себе.

— Ти ж обіцяла… — прошепотіла вона. — Чула? Обіцяла. 

_______________________________________________________________________________________

(група)

Вони бігли.

Не рівно. Не красиво.
Бігли, як уміли — спотикаючись, ковзаючи по вологому ґрунту, рвучи одяг об гілки. От і пригодились ті ранкові заняття з смугами перешкод.

— Не зупиняємось! — хрипко крикнув Джей. — Ще трохи!

Принц задихався. Лей тримав його під руку, майже тягнув, не озираючись. Серце гупало в скронях так голосно, що здавалося — його чує весь ліс.

— Де… де вона?! — вирвалось у ельфійки, коли вони перескочили через повалене дерево.

Ніхто не відповів.

Бо всі знали.

Вампір різко зупинився й обернувся.

— Ми не можемо просто… — почав він, але наг схопив його за плече.

— Вона наказала, — холодно сказав він. — Або ми дійдемо до води — або всі помремо.

— Та к бісу накази! — гаркнув орк. — Вона там одна!

— Вона не одна, — глухо відповів дракон. — З нею темрява.

І саме в цю мить ліс здригнувся.

Глухий рев прокотився між деревами, такий низький, що земля під ногами затремтіла. Хтось закричав — коротко, зірвано.

Принц різко зупинився.

— Це… це вона?

— Ні, — тихо сказав Лей. — Це він.

Рев повторився. Ближче.

— РІЧКА! — закричав Джей. — Я чую воду!

Справді. Попереду — шум. Нерівний, живий. Надія.

Вони рвонули з останніх сил.

Ельфійка перечепилась, демон підхопив її на ходу. Гном уже ледве дихав, але вампір тягнув його, майже не торкаючись землі.

І тут —темрява.

Не така, як уночі.
Густа. Жива. Вона накрила ліс хвилею, холодною, липкою.

— Ната… — прошепотів принц.

Усі відчули.

Навіть ті, хто не мав до магії жодного стосунку.

Це було її.

— Вона відводить його, — прошепотіла ельфійка. — Від нас.

— Ціною чого? — глухо запитав оборотень.

Ніхто не відповів.

Річка була вже поруч. Видно блиск води між деревами.

І в ту ж мить — темрява здригнулась.

Різко. Болісно.

— НІ! — крикнув Джей і зупинився.

У повітрі пройшла хвиля — не ударна, ні. Порожня.

Наче щось… обірвалось.

— Вона поранена, — тихо сказав наг. — Сильно.

Принц похитнувся.

— Ми не можемо…

— Ми мусимо, — різко сказала ельфійка. — Бо якщо повернемось — її жертва буде марною.