Розділ 26.

 Бенуар дер Санет

Кордон не знав спокою.

Вже місяць — суцільний злам ритмів, збої контурів, хибні спалахи тривоги там, де століттями панувала тиша. Заборонені землі поводилися так, ніби хтось дихав їм у потилицю. Ні різко, ні відкрито — а методично. Вичікуючи.

— За останні пів року контур жодного разу не стабілізувався більше ніж на три дні, — говорив черговий маг-картограф, розкладаючи схеми. — Тут, і тут… і знову тут.

Бенуар слухав. Кивав. Запам’ятовував.
Але думками був не тут.

Він би із задоволенням зараз був в Академії.

Дивна, небезпечна думка. Невчасна. Недоречна. Але вперта.
Цікаво, як вона там.

Він не дозволяв собі згадувати її часто. Не тому, що не хотів — навпаки. Бо знав: варто дозволити — і концентрація піде тріщинами. А тут кожна тріщина могла коштувати надто дорого.

Варто було тоді таки поцілувати, — промайнуло гостро.
Не тому, що не встиг. А тому, що не очікував поїхати так надовго. Тиждень перетворився на місяць. Місяць — на безкінечну серію докладів, наказів, тривог.

— Лер Санет? — голос вирвав його з думок.

— Продовжуйте, — коротко відповів він.

Дискусія була в самому розпалі. Сперечалися про напрямки стабілізації, про застарілі вузли, про те, чи не хтось навмисно розгойдує контур зсередини. Версій було надто багато. Доказів — замало.

І саме в цю мить його серце збилось з ритму.

Не різко.
Не болісно.
Ніби хтось невидимою рукою стиснув його зсередини — і не відпускав.

Бенуар завмер.

Світ навколо ніби приглушився. Голоси стали далекими, слова — порожніми.

Тривога.
Чиста. Гола. Первісна.

Він не думав — діяв.

Рука автоматично потягнулась до амулета, який дав ректор. Захисний. Прив’язаний до кількох контурів. До Академії.
До неї.

Порожньо.

На мить він не повірив.
Потім згадав.

Я залишив його в кімнаті.

— Перерва, — різко кинув він, не озираючись. — Негайно.

— Але…

Він уже йшов.
Потім — біг.

Коридори зливались у сірі смуги. Сходи — у ритм серця, що знову збився. Відчуття не слабшало. Навпаки — росло, наче хвиля перед ударом.

Кімната.
Двері.
Амулет.

Він схопив його — і завмер.

Камінь був багряним.

Не червоним.
Не темним.

Багряним — кольору крові, що вже пролилась.

— Ні… — видихнув він.

І в ту ж мить повітря здригнулось.

Чорна пташка врізалась у простір, ніби вирвана з темряви. Вона навіть не сіла — розсипалась тінню.

— Рятуй! — голос Нати прорізав його свідомість, як лезо.

Не «допоможи».
Не «мені страшно».

Рятуй.

Світ зник.

Бенуар відкрив портал, не думаючи, не рахуючи сили, не зважаючи на правила. Весь контур кордону скрикнув протестом, але він уже не чув.

В голові була лише одна думка.

Хоч би була жива.

Портал рвонув — і темрява лісу кинулась йому назустріч.

_______________________________________________________________________________________

Ната Рене

Ната гарячково намагалася скласти план.

Наґай.

Що вона про них знала? Величезна істота темряви з тілом павука, вовчою мордою та отруйною пащею, повною гострих зубів. Довгий, мов у змії, хвіст — гнучкий і смертельно небезпечний. Уся тварина була вкрита щільною лускою, що майже повністю нівелювала магію.

Очі в нього бачили погано.
Але нюх, слух… і швидкість.

Завдяки вісьмом довгим лапам наґай без зусиль наздоганяв навіть айрана. Такі монстри траплялися рідко — і для тих, хто з ними стикався, це зазвичай було останнє, що вони бачили.

Безодня…

І ще вся ця група.

— І що нам робити? — тихо спитав Лей.

Наґай тим часом принюхувався. Його лапи глухо тупали по землі, він низько гарчав, а з пащі повільно капала густа слина.

Дуже поганий знак.

Ната напружено спостерігала.

Потрібне рішення. Негайно.
У чому його слабкість?

— Може, він нас ще не помітив? — прошепотів темний ельф.

— Навіть якщо так, — похмуро відповів дракон, — це ненадовго.

— Бігти не варіант. Наздожене, — додав він тихіше.

Думай, Ната. Має бути вихід.

Потрібно когось сповістити — але тоді монстр відчує магію.

Вона важко ковтнула.

Наґай раптом глибше втягнув повітря, наче щось вловив. Його тіло напружилося.

Він заревів.

І кинувся прямо на них.

— Ната, треба щось робити! І швидко! — закричала Шая.

— Щит…

— Що?

— ЩИТ! — рявкнула Ната.

Повторювати не довелося.

Дракон, принц і демон вийшли вперед, з’єднавши сили. Щит спалахнув — і в ту ж мить наґай врізався в нього всією масою. Простір здригнувся, троє захиталися, до них приєднався наг, підсилюючи захист.

— Надовго їх не вистачить, — крізь зуби сказав Джей.

Наґай почав гатити по щиту знову і знову. Поверхня тремтіла, демон напружився, на його чолі проступили роги.

Цього було недостатньо.

Ната швидко сформувала магічних пташок.

Усім.
Бенуару. Майстру. Регану. Роланду. Ректору. Кожному, про кого змогла згадати.

Якщо пощастить — нас знайдуть.

Але навіть якщо хтось отримає сигнал одразу… Портали були доступні лише найсильнішим.

Вона відпустила пташок — ті розлетілися в різні боки.

— І що тепер? — з напругою спитала ельфійка.

— Нам пощастить, якщо хтось зреагує швидко, — тихо відповіла Ната.

Вона бачила, наскільки вже виснажені хлопці. Навіть заміна дасть лише кілька хвилин. Інші просто не витримають.

— Я можу його затримати, — сказав орк.

— Ага, і тебе з’їдять за дві хвилини, — фиркнула Шая. — Так собі ідея.

Поки вони сперечалися, Ната лихоманково обмірковувала план.