Розділ 25.

Ната Рене

Радість перемоги тривала рівно до того моменту, як вони вийшли з зали.

— Це абсурд, — різко сказала ельфійка, зупинившись просто посеред коридору. — Нас навіть не спитали.

— Вона не має права бути головною, — прошипів темний ельф. — Це рішення Регана, але він явно поспішив.

— Я не збираюсь слухати людину без титулу, — хмикнув вампір.

— І без роду, — буркнув гном.

Ната зупинилась. Повільно повернулась.

— Добре, — сказала вона рівно. — Якщо хтось хоче ще рази три померти на полі — будь ласка. Я не тримаю.

Вони замовкли, не очікуючи такого тону.

— Мені набридло, — продовжила вона, і голос її став твердішим. — Ви розпещені. Сильні. Обрані. Але ви досі не зрозуміли головного.

Вона обвела їх поглядом — кожного.

— Нам ще щонайменше чотири роки вчитись разом. Подобається вам це чи ні. Ви можете мене ненавидіти, ігнорувати, саботувати — мені байдуже. Але або ми стаємо групою, або нас рознесуть першими ж реальними ворогами.

Орк стиснув щелепу.

— А якщо вам це не підходить, — додала Ната, — валізи ніхто не забрав. Дорога додому відкрита.

Вона розвернулась і пішла.

Жоден її не зупинив.

Вихідні минули несподівано тихо.

Без тривог. Без викликів. Без нових проблем.

Вони з Джеєм і Леєм більшість часу проводили під івою. Ната читала — повільно, уважно, з олівцем у пальцях і напругою в плечах. Книги, які дав їй Бенуар, були важкі не лише фізично. Деякі розділи вона перечитувала по кілька разів, ловлячи себе на думці, що він знав, що саме їй дати.

Шая завжди була поруч. Вона не заважала. Лише спостерігала.

— Ти стала тихіша, — якось сказала вона ввечері, коли сутінки огортали іву. — Це не завжди добре.

Ната мовчала довго.

— Я не знаю, що вирішити, — зізналась вона нарешті. — Розум каже — забути. Відпустити. Не лізти туди, де небезпечно.

— А серце? — м’яко спитала Шая.

Ната заплющила очі.

— А серце… не погоджується.

Шая тихо усміхнулась.

— Тоді, може, варто спробувати? — сказала вона. — Все можливо. Навіть те, чого ми боїмось.

І вперше Ната не заперечила.

Вранці нового тижня вона бігла на тренування з дивним відчуттям у грудях — очікуванням.

Але Бенуара не було.

Ні на тренуванні.
Ні на першому занятті.
Ні на другому.

Його замінювали різні магістри. Коректні. Холодні. Чужі.

Після пар Ната не витримала і пішла до його кабінету.

Двері були зачинені.

— Він буде відсутній ще кілька тижнів, — пролунав голос ректора, який з’явився надто тихо. — Справи Академії.

Ната відчула, як у ній щось напружилось.

— З ним усе гаразд? — спитала вона швидше, ніж варто було.

Ректор уважно на неї подивився.

— Цілком, — відповів він. — Не хвилюйся.

І будні потягнулись.

Ранкові тренування. Заняття. Групові бої.

Її почали слухати. Не всі. Не завжди. Але більше, ніж раніше.

А вечорами — іва.

Іноді з Джеєм і Леєм. Іноді — на самоті. Книги. Тиша. Думки. Так минуло кілька тижнів.

_______________________________________________________________________________________

Ранок вихідного дня був оманливо спокійним.

Осінь уже впевнено вступила у свої права: повітря стало прозорішим, холоднішим, а під івою з’явилась волога прохолода, що пробирала крізь плащ. Ната, як завжди, планувала поснідати й піти до бібліотеки.Книги її заспокоювали. І, якщо чесно, вона була вдячна їм за тишу в голові.

— Слухай, — раптово озвалась Аманда, виринаючи поруч, — ми з Лівандою збираємось у місто. Підеш із нами?

— Дякую, але ні, — автоматично відповіла Ната. — Мені ще купа всього…

— Та годі тобі, — не відставала Аманда, крокуючи поряд коридором. — У центрі сьогодні свято. Музика, ярмарки, їжа. Ти ж не залізна.

— Куди це ви зібрались? — пролунало позаду.

Ната зупинилась.

Принц. Поруч із ним — демон і дракон. Ці троє за останні тижні якось дивно здружились.

— У місто, — відповіла Аманда. — От Нату вмовляємо.

Принц подивився на Нату уважно. Надто уважно.

— І ти йдеш?

От тільки цього їй і бракувало.

Вона знала цей погляд. Якщо він вирішить іти — вона піде теж. Не тому що хоче. Тому що мусить.

— Піду, — зітхнула вона.

— Чудово, — усміхнувся він. — Тоді снідаємо й вирушаємо.

У їдальні їх уже чекали Лей і Джей. Побачивши таку компанію, вони синхронно напружились.

Ната, як завжди, набрала їжі на два підноси й сіла за свій столик. Шая з’явилась миттєво, ніби телепортувалась.

— О, нарешті! — радісно пискнула вона й одразу взялась за їжу. — Я вже думала, ти знову вирішила годуватись знаннями.

До них підтягнулась уся компанія. Шая здивовано оглянула натовп.

— Ми йдемо в місто, — коротко сказала Ната.

Лей і Джей переглянулись.

— Ви теж із нами? — зраділа Аманда.

Вони кивнули.

— От і чудово! Разом веселіше!

Ната лише зітхнула.

— Тоді швидше їмо, — не вгавала Аманда. — Чим раніше вийдемо, тим менше там буде народу.

— Куди це всією делегацією? — поруч з’явився наг, а за ним — вампір.

— У місто, — весело підморгнув принц.

— Непогано, — хмикнув вампір. — Інколи корисно вийти за межі академії.

— Компанія просто ідеальна, — пробурмотіла Шая. — Ще трохи — і зберемо повний зоопарк.

— Про що розмовляєте? — підійшла ельфійка.

— У місто, на свято.

— Хм. Тоді кличемо всіх. Раз уже йдемо всією групою.

Ната прикрила очі.

— Ната, — нахилилась до неї Шая, — мені здається чи сьогодні в лісі щось величезне здохло?

— Що? — насторожилась Ната.

— Ну дивись: всі разом, ніхто не гризеться, ніхто не шипить. Це або диво, або десь поруч лежить щось дуже цінне.

— Чуєш ти, миша…