Розділ 24.

Ната Рене

Він відпустив пасмо її волосся.

Просто — забрав руку й відступив на крок.
Потім ще на один.

Повітря між ними одразу стало холоднішим. Порожнім. Ніби щось обірвали на півноті — різко, без пояснень.

Ната стояла, не рухаючись. Серце досі билося швидко, але тепер — без напрямку. Без розуміння, куди бігти.

От і все? А як же ж…

Бенуар повільно обійшов стіл і сперся на край, схрестивши руки.

— Не сьогодні, — сказав він рівно.

Ната різко підвела очі.

— Що?

— Нічого не буде, — повторив він спокійніше. — Не сьогодні. І не тут.

Вона мала б зітхнути з полегшенням. Справді мала б.
Але замість цього в грудях розлилася порожнеча. Глуха. Неприємна.

Безодня… Та що зі мною не так?

Ще зранку вона була готова сама сказати йому, що між ними нічого не може бути. Що це помилка. Що вона не дозволить собі навіть думати в цей бік.

А зараз…

Він дивився на неї уважно, ніби читав ці думки без слів.

— Я їду, — сказав він після паузи.

Це прозвучало несподівано.

— Куди? — вирвалось у неї, перш ніж вона встигла себе зупинити.

Бенуар ледь підняв брову.

— У справах Академії. На кордон. Мінімум на тиждень.

Серце знову здригнулось. Цього разу — інакше. Глибше.

— Поки мене не буде, вашим куратором стане майстер Реган, — продовжив він. — Ви залишаєтесь під його наглядом. І під наглядом ректора.

Пауза.

— Тому жодних пригод. Жодних самостійних рішень. І жодних нічних прогулянок через вікна.

Куточок її губ ледь сіпнувся — майже непомітно.

— Я серйозно, адептко Рене.

— Я не дитина, — автоматично відповіла вона.

— Саме тому й прошу, — спокійно сказав він. — Бо ви занадто добре вмієте встрягати у всі можливі неприємності.  І у мене не буде достатньо часу, щоб витягати вас звідти.

Він підійшов до дверей, але перед тим обернувся.

— І ще, Ната.

Він уперше назвав її ім’я. Без дистанції.

— Розберись зі своїми емоціями. Поки є час.

Він відчинив двері.

— Бо коли я повернусь… — коротка пауза, — тікати вже не вийде.

І вийшов.

Двері зачинились тихо. Остаточно. Ната залишилась сама.

Вона повільно сіла на лаву, притиснувши книги до грудей. Темрява всередині ворухнулась — не агресивно, не захисно. Розгублено. Невпевнено.

— Що за… — прошепотіла вона.

Їй мало б бути легше.

Він поїхав. Дистанція відновилась. Небезпека відкладена. Але чомусь саме зараз стало важче дихати.

Я ж була впевнена, що нічого не буде… Не з ним.

Ната заплющила очі. І вперше злякалась не його. А себе.

_______________________________________________________________________________________

Після того заняття на неї почали дивитись інакше.

Не відкрито.
Не вороже.
Але з тим уважним, оцінюючим поглядом, який означає: ти вибилась із рамок.

У коридорах розмови стихали, щойно вона з’являлась. У їдальні за столами виникали паузи, які тривали на мить довше, ніж потрібно. Хтось удавав, що її не існує, хтось — що розглядає надто пильно.

Ната мовчала. Вона вже допустила помилку. Другу собі дозволити не могла.

Минуло кілька днів.

Останній навчальний день тижня. Попереду — вихідні, але напруга не спадала. Навпаки, вона густішала, ніби сама Академія чекала, коли хтось зробить крок не туди.

Перша пара — Груповий бій.

Ната ще дорогою до зали знала, чим це закінчиться.

Зала була просторою, холодною, з кам’яною підлогою, що пам’ятала сотні поразок і перемог. Біля однієї зі стін стояв майстер Реган — спокійний, зосереджений, небезпечно стриманий.

Поруч із ним — магістр Роланд.

Каштанове волосся, карі очі, статура майже така ж, як у Регана. Оборотень. Саме він сидів у комісії, коли Нату приймали до Академії. Саме його погляд тоді затримався на ній довше за інші.

— Сьогодні, — почав Реган, — ви не окремі адепти.

Пауза.

— Сьогодні ви — група. І або ви навчитесь прикривати одне одного, або будете помирати знову і знову.

Роланд активував артефакт.

Стіни здригнулися. Камінь поплив, розкрився — і за мить замість них розкинулося поле з нерівним рельєфом, уламками, пастками і тінями.

— Вбити вас неможливо, — сухо додав Роланд. — Але біль буде справжнім.

Артефакт спалахнув.

Початок був хаотичний.

Кожен боровся за себе.

Принц тримав щит, але думав лише про власну позицію.
Ельфійка працювала на відстані — точно, холодно, самостійно.
Темний ельф розчинявся в тінях, граючи у власну гру.
Наг тримав контроль, але не довіряв нікому.
Дракон ішов напролом.
Оборотень рвався вперед.
Орк бив першим і без плану.
Демон насміхався з хаосу.
Гном метушився з артефактами.
Вампір діяв швидко — і сам.

Першу хвилю вони пережили.

Другу — ні.

Вороги множилися. І кожен із них мав слабкість лише до певного типу магії.

Хтось упав. Поле перезапустилось.

Знову. І ще раз. І ще. 

Синяки ставали справжніми. Подих збивався. Крики лунали зліше.

— Ви мені заважаєте! — гаркнув орк.
— Бо ти думаєш кулаками, — холодно відрізала ельфійка.
— Замовкніть, — прошипів наг. — Ви ламаєте ритм.

Ще одна поразка.

Артефакт перезапустив поле.

І тоді Нату це дістало.

— ДОСИТЬ!

Її голос прорізав простір без магії — але з такою силою, що всі завмерли.

— Або ви починаєте слухати, — рявкнула вона, — або ми тут залишимось до ночі. І помремо ще десяток разів!

Тиша.

Погляди — на неї.

— Ви всі різні, — швидко продовжила вона. — І це не проблема. Проблема в тому, що кожен з вас грає у власного героя.

Вона почала рухатись, чітко й різко розставляючи їх.