Розділ 23.

Ната Рене

Вони підійшли до кабінету Майстра майже беззвучно.

Коридор був порожній — більшість адептів сиділи в столовій. Навіть охоронні кристали на стінах світилися тьмяніше, ніби дрімали. Це місце завжди знало, коли варто мовчати.

Лей першим обережно прочинив двері.

Кабінет зустрів їх напівтемрявою й запахом старого пергаменту. Майстер стояв біля вікна, заклавши руки за спину. Його силует різко вирізнявся на тлі світла — прямий, нерухомий, мов вирізаний із каменю.

Вони впізнали б цей профіль будь-де.

Шістнадцять років навчання не стираються.

Двері за їхніми спинами зачинилися самі. Тихо. Остаточно.

Майстер повільно повернувся.

— Отже, — сказав він спокійно. Занадто спокійно. — Що за терміновість?
Він примружився.
— Особливо зважаючи на те, що вчора я вас чекав.

Ната ковтнула.

— Я винна, Майстре, — тихо сказала вона. — Але справа справді термінова.

Він не кивнув. Не заперечив.

— Я слухаю.

— Нас можуть викрити, — сказала Ната. — Якщо цього ще не сталося.

Пауза.

— Хто? — запитав Майстер.

— Бенуар лер Санет, — відповіла вона прямо. — Він почав копати.

Очі Майстра на мить звузилися.

— Звідки така впевненість?

— Це наше припущення, — втрутився Лей. — Але воно не на порожньому місці.

— Він надто уважний, — додала Ната. — І надто часто дивиться не туди, куди має. Він пеленгує магію нашої групи.

Майстер мовчав.

Ця тиша була гіршою за крик. Вона означала одне — він уже про це думав. Можливо, навіть раніше за них.

— Саме тому ти вчора не прийшла? — спитав він, не відводячи погляду від Нати.

— Так.

— І все ж ти використала магію, — рівно зазначив він.

Ната видихнула.

— Довелось. Чистий щит. Принц… — вона на мить замовкла. — Іншого виходу не було.

— Я не про це, — перебив Майстер.

Він підійшов ближче. Надто близько.

— Що ще відбувається між вами?

Ната підняла голову. Очі в очі.

— Нічого.

Вона не кліпнула.

Майстер дивився довго. Надто довго. Наче зважував не відповідь — її саму.

— Добре, — нарешті мовив він. — Можливо, це навіть на краще.

Ната напружилась.

— Поки він зацікавлений тобою, — продовжив Майстер, — ти для нас не загроза. Навпаки. Але відтепер — жодних самовільних рішень. Жодних вилазок. Жодних емоційних реакцій.

Він перевів погляд на Лея й Джея.

— Зустрічі — лише у випадку реальної небезпеки для принца. Зрозуміло?

— Так, — відповіли вони в один голос.

— Тоді вільні. І не створюйте чуток.

Вони вже майже вийшли, коли позаду знову пролунав його голос:

— І Ната.

Вона завмерла.

— Пам’ятай, що я сказав тобі тоді. У палаті.

— Пам’ятаю, — тихо відповіла вона.

Двері за ними зачинилися.

Коридор одразу наповнився звуками академії — кроки, голоси, сміх. Світ повернувся.

— Що він мав на увазі? — пошепки спитав Джей.

— Нічого, — відповіла Ната занадто швидко. — Ходімо. Мені ще перевдягтись і забрати роботи.

Вона глянула на годинник.

Запізнюється.

— Сніданок? — спитав Лей.

— Не сьогодні.

— Ми щось пронесемо, — усміхнувся він. — Зустрінемось біля твоєї аудиторії.

_______________________________________________________________________________________

Аудиторія Бенуара гуділа, мов розворушений вулик.

Хтось нервово гортав записи, хтось лаявся пошепки, хтось просто сидів, втупившись у парту. Напруга висіла в повітрі густо, майже фізично.

Ната ступила всередину — і одразу зрозуміла.

Більшість не змогла виконати всі три завдання.

Вона повільно сіла на своє місце, і холод пройшовся хребтом.

Три різні напрямки магії.
Так, у неї були дві книги — теоретично вона могла з ними працювати.
Але третя…

Без відповідних навичок це було неможливо.

Вона виконала все.

Бо вміла.
Бо не задумалась.
Бо всі її думки були зайняті іншим — наслідками, страхом, учорашньою магією.

А отже…

Промах.

— Отже, — голос Бенуара розрізав тишу. — Подивимось, хто сьогодні вирішив думати.

Його погляд ковзнув по аудиторії — і зупинився на ній.

Надто довго.

Потім він відвів очі, сів за стіл і почав переглядати роботи, розкладаючи їх на три стопки. Повільно. Методично.

Коли до його рук потрапила її робота, він зупинився.

— Адептка Рене, — спокійно сказав він, піднімаючи на неї погляд. — Ви здали всі три частини.

— Так, магістре, — рівно відповіла Ната.

В аудиторії запанувала тиша.

— Цікаво, — він склав руки за спиною. — Бо навіть старші адепти рідко справляються з таким обсягом інформації.

Пауза.

— Звідки такі знання?

— Я… багато читала.

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ.

— І це теж? — він кивнув на книги на її парті. — Навіть теорія лікарської справи?

У Нати всередині все стиснулося.

Він знає.

Лей був правий.

Питання лише в одному: чи він зараз викриє її перед усією групою — чи зробить значно небезпечнішу річ.

Бенуар не відводив від неї погляду.

— Продовжимо, — нарешті сказав він, але його голос звучав інакше. — До цього питання ми ще повернемось.

І саме це було найстрашнішим.

— Отже, — голос Бенуара був рівним, але холодним, — з того, що я бачу, ви не те що не впорались. Ви навіть не надто намагались.

У аудиторії хтось напружено ковтнув.

— Окрім деяких, — він зробив паузу й кинув короткий погляд на Нату. — Але…

Він обійшов кафедру, склавши руки за спиною.

— Я очікував більшого. Значно більшого.

Пауза. Тиша стала щільною.

— Тому з сьогоднішнього дня я починаю змінювати підхід. Ви отримуватимете книги, які маєте не просто прочитати, — він наголосив, — а вивчити.