Розділ 21.

Ната Рене

І він поцілував її.

Ната не відповіла на поцілунок.
І не відштовхнула.

Світ звузився до одного подиху — до його руки на її талії, до власного серця, що билося надто голосно. Темрява під шкірою ворухнулась — не агресивно, насторожено. Ніби чекала дозволу.

Вона відступила першою.

— Це… неправильно, — хрипко сказала вона.

Бенуар ще мить дивився на неї зблизька — так, що вона бачила тонкі тріщинки світла в його зіницях.

— Ні, — тихо відповів він. — Це правильно. І це правда.

Його руки лягли їй на плечі — обережно, майже запитально.

— Я адептка, — різко сказала Ната. — А ви — мій куратор.

— Саме тому… — він урвався.

Позаду щось хруснуло.

Ледь чутно.
Але надто знайомо.

Ната обернулась раніше, ніж встигла подумати.

Біля арки, у напівтіні, стояли двоє.

Лей.
І Джей.

Їхні погляди були злими — різкими, готовими до удару.

— Відійди від неї, — жорстко сказав Лей, миттєво стаючи між ними.

Джей рвонувся вперед. Його тіло почало трансформуватись — не повністю, але й цього було достатньо, щоб повітря загусло.

— Я б цього не радив, — спокійно відповів Бенуар.

— Ти… її… — гаркнув Джей, ковтаючи слова.

— Я їй нічого не зробив, — холодно сказав Бенуар. — І не зробив би, якби вона була проти.

Лей не зводив погляду з Нати.

— Це правда? — тихо спитав він.

Джей теж подивився на неї.

— Я… — голос не слухався. Думки плутались, почуття накривали хвилею.

— От бачите, — рівно сказав Бенуар. — Тому ми розберемось самі.

Він наголосив на останньому слові.

— Ната, ходімо.

Вона стояла між ними, розриваючись. Їй потрібно було подумати. Видихнути. Зібрати себе.

— Вона з вами нікуди не піде, — прорычав Джей.

— Це не тобі вирішувати, — відповів Бенуар.

— І точно не вам, — холодно додав Лей.

Напруга зависла між ними, як натягнута струна.

— Досить, — сказала Ната.

Її не почули.

— Я СКАЗАЛА — ДОСИТЬ!

Тиша впала миттєво.

— Йдіть, — сказала вона твердо.

— Це вона вам, — криво посміхнувся Лей.

— Ні, — Ната похитала головою. — Лей. Джей. Йдіть. Ми поговоримо завтра.

Вона подивилась кожному в очі.

— Зараз.

Джей стиснув зуби.

— Якщо він бодай пальцем…

— Йдіть, — тихо, але різко сказала Ната.

Вони пішли. Обидва кілька разів озирнулись, ніби чекали, що вона їх покличе.

Не покликала.

Лише коли їхні кроки зникли, вона повільно видихнула.

Бенуар підійшов ближче.

Ната підняла голову й подивилась йому прямо в очі.

— Нас перебили, — спокійно почав він. — І те, що я хотів сказати…

— Я вже сказала, — перебила вона. — Це була помилка. Ми забудемо про це. І…

— Помилка? — він гірко усміхнувся. — Добре. От тільки… що робити з тим, що я не хочу забувати?

Її серце здригнулось.

— Я…

— Я не буду тебе тиснути, — тихо сказав він. — Але тепер, коли я бачив твою реакцію… я не відступлю.

Він зробив крок назад.

— І подумай сама: якби це справді була помилка — ти б відштовхнула мене одразу.

Він розвернувся і пішов.

Ната залишилась сама.

Холод ночі пробирав до кісток. Вона обійняла себе за плечі. Його слова ще довго звучали в голові.

До Майстра в такому стані вона не піде.

Вона повернулась до гуртожитку. Двері виявились незачиненими. Тихо піднялась сходами, зайшла до кімнати.

Ледь увійшовши, впала на ліжко.

— Ти вже все? — сонно пробурчала Шая, прокидаючись. — Так швидко… Що він сказав?

Ната мовчала, дивлячись у стелю.

— Гей… усе добре?

— Так. Спи.

— Точно?

— Шая, будь ласка. Не зараз.

Шая ще мить дивилась на неї, але більше не питала.

— Добре… якщо що — я тут.

Ната заплющила очі.

Думки не вщухали. Почуття не відпускали.

Темрява в ній згорнулась — не хижо, а тепло. Обережно. Ніби тримаючи її, поки все навколо розвалюється.