Розділ 20.

Ната Рене

На вечерю вона все ж встигла.

Обіду не було — день проковтнув його без залишку.
Їдальня гомоніла, але цей гомін відчувався інакше. Погляди затримувались. Хтось поспіхом відвертався, хтось, навпаки, дивився без сорому.

Перед Нато́ю стояв підніс із надто скромним набором їжі.
Шая ж уже жамкала, не зважаючи ні на що. Її підніс був порожній, зате вона виглядала абсолютно щасливою.

— Диви, — пробурмотіла вона з повним ротом, — популярність. Я ж казала, що щити — це новий тренд.

Коли Лей і Джей зупинились біля столу, кілька голів обернулись одночасно.

Вони поставили підноси й уже збирались сісти.

— Вам краще піти, — тихо сказала Ната, не піднімаючи очей.

— О, звісно, — роздратовано фиркнув Джей. — Зараз встанемо, вибачимось перед залом і підемо їсти в кущах.

Він глянув на її підніс. — Це все?

— Моя легенда і так тріщить, — так само тихо сказала вона. — Якщо ви сядете, ніхто не повірить, що ми просто випадкові знайомі.

— Легенди для того й існують, щоб у них не дуже вірити, — спокійно мовив Лей і сів навпроти. — Але через них я тебе не кину.

— Отож, — підтримав Джей, сідаючи поруч. — Не вперше викручуватись.

— І все ж, — він кивнув на підніс, — це не їжа.

Ната прикрила очі.

— Майстер кликав.

— Чудово, — одразу сказав Джей. — Значить, підемо.

— Він кликав тільки мене.

— Він писав, що тільки ти маєш прийти? — уточнив Лей.

— Ні, але…

— От і добре, — підсумував Лей. — Тоді після відбою. Біля гуртожитку.

— Ната, — тихіше додав Джей, — ти не сама.

— Я знаю.

Вона поклала руки на стіл.

І саме в цей момент праворуч різко поставили ще один підніс.

— О, тут вільно! — весело сказала Аманда. — Сідай, Лів.

Ліванда усміхнулась і сіла поруч.

— Привіт. Як перший день?

Ната здивовано подивилась на них.

— Тут… є місця.

 — Та чутки завжди перебільшують. Якби ти хотіла всіх убити, ми б уже тут не сиділи.— відмахнулась Аманда. 

— До того ж, — тихо сказала Ліванда, дивлячись їй просто в очі, — Ти сьогодні захищала. І тоді ти теж захищала.

— А що бояться — то навіть зручно, — додала Аманда голосніше. — Ніхто не лізе. Спокійно поїмо.

Лей повернувся й поставив перед Нато́ю новий підніс.

— Оце я розумію, — задоволено сказала Шая. — А то я їй кажу: їж. А вона — у хмарах літає.

— Не у хмарах, а думають, — буркнула Ната.

— Ага, а потім від голоду вмирають, — парирувала Шая. — Не рекомендую.

— Поїмо і підемо готуватись до завтра, — зітхнула Аманда. — Ці магістри гірші за деспотів.

— Деспотів? — перепитав Джей.

— Гоблінів, — швидко виправилась Аманда. — Це діалект… у відьом.

Ната краєм ока глянула на Аманду.

Слово справді було дивне. Не зовсім з тієї мовної групи.

Але зараз у неї вистачало інших проблем.

_______________________________________________________________________________________

Ніч підкралась непомітно.

Аманда й Ліванда вже вкладались спати. Ната сиділа за столом, створюючи вигляд старанної роботи.

— Ти скоро? — сонно спитала Аманда.

— Ще трохи. Світло не заважає?

— Ні, — відповіла Ліванда. — Думали ще поговорити…

— Магістр після нашого “самовільного заняття” явно оскаженів, — спокійно сказала Ната. — Тому тепер треба все встигнути.

Це була правда.

Коли вона повернулась до кімнати, на столі лежав конверт і три книги.

Вона розкрила лист.

«Адепти,
так як ваші знання та сили перевищують початковий рівень, порадившись із магістрами, що ведуть заняття, ми дійшли висновку. Для вас не складе жодної проблеми ознайомитися з цими трьома книгами та написати по них коротку вибірку.

До кожної з книг додається опитувальник.
Усі матеріали необхідно виконати та покласти на мій стіл до першого заняття.

Також чекаю всю групу на світанку для додаткового фізичного навантаження.

Ваш куратор,
Бенуар лер Санет»

— Він нас ненавидить, — похмуро сказала Шая.

Ната взяла першу книгу.
Теорія магії. Основи. Знайома. Її вона читала не раз.

Друга — Теорія лікарської справи.
Теж не вперше. У її роботі знати, як вижити без допомоги, було необхідністю.

А от третя…

Темна магія. Контроль сили.

Ната повільно видихнула.

— Це або натяк, або перевірка, — прошепотіла Шая.

— Або і те, і інше, — відповіла Ната.

Вона почала писати. Повільно. Обережно.
Роблячи помилки.

З ліжок долинуло рівне дихання. Дівчата спали.

— Ти йдеш? — тихо спитала Шая.

— Так. Але ти залишайся.

—Ну й дуже потрібно, — заявила та й одразу позіхнула. — Я спати.

Ната підійшла до вікна. Відчинила його. Нічне повітря торкнулось обличчя.

Академія спала. А вона — ні.

Вона обережно визирнула з вікна.
Ніч була тихою — надто тихою, такою, що дзвеніла у вухах.

Ната ще мить постояла, оцінила стіну, глибину, відстань. Важко зітхнула.
П’ятий поверх. Доведеться левітувати.

Не те щоб у неї не виходило.
Але темрява — не повітря. Вона важка. Вона тягне вниз. Саме тому й стелиться по землі, а не пнеться в небо.

Спокійно.
Це не скеля. І не вперше. Бували й гірші спуски. Ушибами не миналося, але жива.

Ната перекинула ногу через підвіконня. Потім другу.
Тихо. Дуже тихо.

Трохи темряви — не більше. Огорнути себе, як плащем. Не стискати, не тиснути.
І вниз. Повільно. Обережно.

Концентрація.

Вона почала спускатись. Повітря ледь ворушилось. Камінь був холодний поруч.
Коли до землі лишалося всього кілька поверхів......