Розділ 19.

Ната Рене

— Отже, — тихо й небезпечно почав Бенуар, — адептка Рене. Поясніть мені, ви що, знову вирішили перевірити роботу цілителів?

Ната дивилася на свої руки. Пальці ще ледь тремтіли. Вона намагалася стати меншою, непомітною… але відступати не мала права.

— Ви взагалі усвідомлюєте, що могло статися, якби ми з майстром Реганом запізнилися хоча б на мить?! — його голос був стриманим, але в ньому відчувалася лють. — Я до вас звертаюся.

Ната повільно підвела очі. У погляді спалахнув виклик.

— Так, можливо, я вчинила необачно, — сказала вона рівно. — Але я не збираюся стояти осторонь і чекати, поки вони повбивають одне одного.

У її зіницях промайнув ледь помітний зелений відтінок.

— І, перепрошую, — додала вона вже жорсткіше, — Хіба не ваша робота стежити за адептами? Кому взагалі спала на думку ця… дурнувата ідея — зібрати в одній групі тих, хто ненавидить одне одного?

— Ця «дурнувата ідея» була моя, — спокійно пролунало від дверей.

Ната здригнулася.

Там стояв ректор Руєн.

— Як бачу, нікого не вбили, — він ледь усміхнувся. — Але нервів додали добряче.

— Видно так, — задумливо мовив Бенуар, не зводячи погляду з Нати.

Вона опустилася на лаву. Нарешті руки перестали тремтіти. Темрява лагідно огорнула її — вперше не рвалася назовні, не вимагала контролю. Просто була.

Ната заплющила очі й повільно видихнула адреналін, що ще пульсував у венах.

Щит на чистій темряві.
Без базової матриці.
Без підстраховки.

Її вчили. Колись. Дуже давно. Але вона ніколи не дозволяла собі так.

І це було… лякаюче захопливо.

— Ната… — тихо прошепотіла Шая. — Вони на тебе дивляться.

Вона відкрила очі.

Безодня.

Усі дивилися на неї так, ніби бачили вперше. Не дівчину. Не адептку.
Щось інше. Чуже. Небезпечне.

— Адептка Рене, — Бенуар говорив повільно, зважуючи кожне слово. — Ви сьогодні стверджували, що не мали системної підготовки. Але той щит…

Він уважно вдивлявся в неї.

— …не був базовим. І ви це знаєте. Вам нічого мені пояснити?

Всередині щось стиснулося.

— Я не знаю, магістре, — тихо сказала вона. — Це сталося спонтанно.

— Спонтанно… — ректор задумливо примружився. — А ваша промова під час сутички?

— Та ви б ще не так заговорили, — фиркнула Шая, — Якби вам у голову летів фаєрбол.

— Шая, — Ната ледь повернула голову. — Тихо.

— Та ні вже, — не вгамовувалась та. — До цих диких її підселили, а потім дивуються, що вона не згоріла. Це, по-вашому, нормально?

— Досить, — ректор підняв руку. — Ми вас почули.

Він глянув на Нату уважно, без тиску.

— Ви можете бути вільні, адептка. Допомога потрібна?

— Самі впораємося, — гордо заявила Шая.

— Шая, досить, — Ната повільно підвелася. — Ні, дякую. Перепрошую.

Вона пішла до дверей, не озираючись.

_______________________________________________________________________________________

Бенуар лер Санет

Двері зачинилися. Лише тепер він дозволив собі видихнути.

Коли амулет спрацював — різко, болісно — йому здалося, що серце просто зупиниться. Знову вона.

— Вона щось приховує, Бене, — задумливо мовив Руєн. — Надто різкий перехід: від розлюченої пантери до наляканого зайця.

— Ти теж це помітив, — сухо відповів Бенуар. — Думаю… пантера і є справжньою.

— Перепрошую, — втрутився майстер Реган, — але дівчина точно знала, що робить. Це не була спонтанна магія.

Ректор зітхнув.

— Отже, таємниці, — він криво усміхнувся. — Важко тобі буде, друже.

Бенуар потер перенісся.

Чудово.

Саме її йому бракувало. Вперта. Норовлива. Розумна.
І з іскрою, яка або зробить з неї щось неймовірне…

…або спалить усе довкола.

І цього разу він не був певен, що встигне втрутитися.

_______________________________________________________________________________________

Ната Рене

Коридори Академії були надто світлими після бойового залу.

Ната йшла швидко, не озираючись. Камінь під ногами ще пам’ятав удари магії — або це їй здавалося. Темрява всередині не стихла остаточно, лише притихла, згорнувшись десь глибоко, мов звір, який ліг, але не заснув.

— Ти це бачила? — прошепотіла Шая, визираючи з коміра. — Вони всі витріщались, як на рідкісну хворобу.

— Я не хотіла, — так само тихо відповіла Ната. — Це вийшло…

— Ага. Саме так завжди й починається, — фиркнула та. — Тепер тебе не забудуть.

Наче до цього хтось збирався.

Вона звернула за ріг — і ледь не врізалась у когось.

Принц.

Він зупинився так само різко. На мить вони просто дивилися одне на одного. Близько. Надто близько.

— Ти… — почав він і замовк.

Ната відчула, як щось у повітрі змінилося. Не магія. Напруга.

— Ти мав триматися осторонь, — сказала вона перша. Спокійно. Навіть холодно.

— Це ти влізла, — відповів він. — За мене.

— Я закривала удар. Не тебе.

Він криво всміхнувся.

— Брехня.

Вона стисла зуби.

— Не твоя справа.

— Уже моя, — сказав він тихіше. — Той щит… Я бачив, як він формувався. Так не працюють ті, хто “нічого не вміє”.

— Ти забагато бачиш, — відрізала Ната.

Він нахилив голову, вивчаючи її поглядом.

— А ти забагато приховуєш.

Шая висунулась вперед:

— Слухай, золота голівко, якщо ще раз вирішиш бути героєм — скажи. Ми відійдемо подалі.

Принц здригнувся.

— …Це було з тобою весь час?

— На жаль, — сухо відповіла Ната.

Кілька секунд вони мовчали. Потім він серйозно сказав:

— Ти розумієш, що тепер за тобою стежитимуть?

— Я це зрозуміла ще в залі.

— Не всі погляди — академічні.