Розділ 18.

Ната Рене

Наступна лекція минула терпимо.

Саме так — не добре, не погано. Терпимо.

Вона сиділа тихо, майже непомітно, записувала рівно стільки, скільки було потрібно, і не більше. Ніхто не чіплявся. Навіть погляди ковзали повз — хтось із цікавістю, хтось із відвертою зневагою, але без бажання лізти ближче.

І це її влаштовувало.

До практичного заняття з бойової магії.

Зал був великий, кам’яний, з високою стелею і захисними рунами вздовж стін. Повітря тут завжди було трохи густішим — насиченим слідами старих заклять. Місце, де магія не говорила, а кричала.

Практичне заняття з бойової магії почалося… надто тихо.

Зал був порожній — жодного магістра, жодного майстра. Лише вони. Одинадцять різних істот у просторі, створеному для ударів, а не для компромісів.

— Чудово, — тихо буркнула Шая. — Нас кинули одних. Це завжди "добре" закінчується.

Ната нічого не відповіла. Вона стояла збоку, притулившись до стіни, спостерігала. Мабуть викладача десь затирмали.

Ельфійка й гном опинилися навпроти одне одного майже одразу. Ніби хтось спеціально так розставив. Ніхто навіть не зрозумів що саме сталось.

— Тільки без підлостей, коротун, — протягнула ельфійка, зневажливо оглядаючи його згори вниз. – Я таких як ти знаю, спочатку ми не винні, а потім пропадають речі.

— Сказала та, в кого магія без коріння, — огризнувся гном. — Подує вітер — і все, немає величної ельфійської сили. 

Ната напружилась.

— Не починай, — тихо сказала вона сама собі. – Воно того не варте.

Але було пізно.

Перший імпульс зірвався різко — зелений спалах, ще нестабільний, але злісний. Гном відповів майже одразу — щільною хвилею землі, що вдарила по підлозі.

— Гей! — крикнув хтось. — Без цього!

— Сам почав!

— Та ти…

Закляття сипалися одне за одним. Спочатку — контрольовано. Потім — дедалі грубіше.

Вампір хмикнув:
— Нарешті не нудно.

І втрутився.

Наг не залишився осторонь. Демон засміявся — різко, дзвінко — і теж випустив силу. Орк просто ступив уперед, приймаючи удар на щит, і відповів так, що стіни здригнулися.

Зал вибухнув.

Ната не рухалась.

Вона бачила, як усе це скочується у хаос. Як слова вже нічого не важать. Як магія починає брати верх над розумом.

— Не лізь, — прошепотіла Шая. — Це не наша справа. Принц оно в порядку. 

Ната майже погодилась. Але не говори гоп, поки не перестрибнеш.

І саме тоді у вир конфлікту втягнули принца. 

Хтось вдарив навмання. Закляття рикошетом пішло вбік — і він змушений був підняти щит. Спокійно. Чітко. Але це помітили.

— О, дивіться, людина вирішила погратися,  — насмішкувато кинув демон.

— Не лізь, — рівно відповів принц. — Це не…

Другий удар був уже навмисним.

Ната відчула це тілом.

— Безодня…

Вона рушила раніше, ніж встигла зупинити себе.

Не вперед — убік. Не атакувати — закрити. Так як її вчили.

Щит з’явився між принцом і полум’ям різко, майже грубо. Темрява слухняно згорнулась у структуру, яку вона знала надто добре.

— Ти що робиш?! — крикнули ззаду.

— Назад, Рене! — хтось гаркнув.

Вона не озирнулась. І тоді хтось втратив контроль остаточно.

Фаєрбол — розжарений, нестабільний, з надлишком сили — полетів не в принца.

У неї. Ната відчула, як тіло не встигає. Крок — замалий. Час — коротший, ніж потрібно. А сил ще не достатньо.

Шая закричала. Світ спалахнув.

Два щити з’явилися одночасно.

Один — важкий, інстинктивний, з запахом звіра й сталі.
Другий — холодний, ідеально сплетений, з чіткою академічною структурою.

Фаєрбол вдарив у них і розсипався.

— ВСІМ. СТОЯТИ.

Голос прорізав зал, як лезо.

Чоловік-оборотень стояв між адептами, напівтрансформований, очі світилися жовтим. Його присутність миттєво вбила бажання продовжувати.

— Хто. Почав.

Тиша була глухою.

Двері зали розчахнулися вдруге.

— Я бачу, — холодно пролунав знайомий голос, — Моя відсутність була сприйнята як дозвіл.

Бенуар.

Його погляд одразу знайшов Нату.

І цього разу — він не приховував, що розлючений.

Він увійшов швидко, без зайвих рухів. 

Занадто бліду. Занадто нерухому.

— Ви в порядку? — запитав він, уже поруч.

— Так, — збрехала вона. — Майже.

Він не повірив.

Це було видно одразу — по тому, як його погляд затримався не на її обличчі, а трохи нижче, там, де ще тремтіли залишки щита. Магія не зникла повністю. Вона повільно осідала, ніби неохоче відпускала носія.

— Сядьте, — сказав Бенуар коротко. Не наказом. Фактом.

Ната слухняно опустилася на край лави. Світ трохи хитнувся, але вона втрималась. Не вперше.

Бенуар повільно випрямився, і в цій простій дії було більше загрози, ніж у будь-якому бойовому заклятті. Його присутність тиснула — не магією, а авторитетом.

— Усі. До стіни, — промовив він спокійно.

Ніхто не перепитував.

Адепти мовчки розійшлися вздовж кам’яної поверхні. Хтось кульгав. Хтось стискав закривавлену долоню. Хтось уперше виглядав не зухвало, а розгублено.

Оборотень зробив крок уперед.

— Ви перебували в бойовому залі, — його голос був низьким, глухим. — Без нагляду. Без дозволу. І вирішили, що це достатня причина влаштувати різанину.

Він показав на підлогу, розколоту закляттями.

— Це не спаринг. Це — злочинна недбалість.

Бенуар перевів погляд з одного адепта на іншого.

— Ви всі вважаєте себе особливими, — сказав він. — Обраними. Сильнішими за інших. Але сьогодні ви показали лише одне: жоден із вас не готовий відповідати за власну силу.

Його голос став холоднішим.

— Якби не втручання адептки Рене, — він не підвищив тону, але слова різонули, — Один із вас уже був би на ношах. А можливо — гірше.