Розділ 17.

Ната Рене

— Отже, адептка Рене, присядьте, — спокійно мовив Бенуар і сам опустився за викладацький стіл. — Як вам ваша група?

Ната сіла, рівно, без метушні.

— Досить… цікава, — відповіла вона. — Навіть занадто.

Вона сказала це майже пошепки, не розраховуючи, що її почують.

— Занадто — це влучне слово, — Бенуар злегка всміхнувся, але очі лишилися холодними. — Група справді особлива. Саме тому ви в ній.
Пауза.
— Ваші здібності значно більші, ніж ви самі зараз уявляєте. І ми їх розкриємо.

Ната не здригнулась. Лише злегка стиснула пальці.

— До речі, — продовжив він, ніби між іншим, — звідки у вас такі знання?

Ось воно. Безодня. Саме цього вона й уникала. В Асконії знання — розкіш. А книги —бувають лише у багатих або еліти.

Отже, напівправда.

— Моя сім’я з колишніх аристократів, — сказала вона спокійно. — Статків на повноцінну освіту не було, але книги… деякі лишилися. Я читала все, що могла.
Коротка пауза.
— Щось розповідали батьки. До того моменту, як їх не стало.

Очі вниз. Голос тихіший. Достатньо правди, щоб звучало щиро.

Бенуар уважно дивився. Занадто уважно.

— От як, — повільно мовив він. — Мені шкода.

— Це було давно, — коротко відповіла Ната.

— І як ви опинилися тут?

— Дядько забрав мене на певний час. А потім я почула, що тут можна здобути освіту. І… ризикнула.

— Хм, — він відкинувся на спинку крісла. — Отже, у вас майже нікого не лишилося.

— У сенсі — нікого? — миттєво обурилась Шая, висунувшись з коміра. — Я є. І цього більш ніж достатньо!

Бенуар перевів погляд на маленьку істоту.

— Цікавий вибір улюбленця.

— Я не улюбленець, я напарниця, — гордо поправила Шая. 

— Я це вже зрозумів, — сухо відповів він. — І це… ускладнює ситуацію.

Ната ледь помітно напружилась.

— Ви прийняли сьогодні настоянку? — різко змінив тему Бенуар.

— Так. Під час сніданку.

— Добре, — кивнув він. — Я попередив магістрів. Не перенапружуйтесь. За найменшого погіршення — до цілителів. Без героїзму.

— Зрозуміла.

— І ще, — він підвів погляд. — Раджу вам не брати напарницю з собою. Не всі викладачі однаково… терпимі. Можуть виникнути проблеми.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного. Не вороже. Не дружньо. Обережно.

— Якщо це все, — мовила Ната, — у мене скоро починається наступна лекція.

— Можете йти.

Вона вже взялася за дверну ручку, коли за спиною пролунав його голос:

— І, Ната… якщо вам знадобиться допомога — приходьте. Як ваш куратор, я зобов’язаний її надати.

Вона не обернулась.

— Дякую, магістре.

Двері зачинилися.

_______________________________________________________________________________________

Бенуар лер Санет

Щойно за нею зачинилися двері, він повільно видихнув.

— Безодня…

Одинадцять.

Ельфійка. Темний ельф. Гном. Дракон. Оборотень. Вампір. Наг. Орк. Демон. І двоє асконійців.

Одна з яких дивиться так, ніби бачить більше, ніж дозволено.

Не зухвало. Не з викликом. Глибоко.

Наче торкається не обличчя — суті.

Він потер перенісся.

Мало йому було зібрати під одним дахом представників вершинних родів, які ледве терплять існування одне одного. Тепер ще й це дівча — надто розумне, надто стримане, надто… не на своєму місці.

Її відповіді логічні. Стикуються. Але в них є зазори. Малі. Майже непомітні.

І саме вони його турбували.

Чи не зробив він помилки, кинувши її у це пекло?

Погляд його потемнів.

— Час покаже.

Головне — вона поруч. А решту він владнає.
Якщо доведеться — навчить. Якщо знадобиться — зламає.

Хоча… ламати не хотілося.

Він підвівся.

— А тепер подивимось, що там у звітах.

Спалахи на заході, біля Заборонених земель, йому зовсім не подобались.

Магія навколо стиснулась — і портал відкрився, ковтаючи його фігуру разом із важкими думками.