Розділ 15.

Гуртожиток зустрів її звичним шумом.

Двері грюкали, хтось лаявся, хтось сміявся, по коридору пробігла дівчина з розпатланим волоссям і купою книг у руках. Нічого особливого. Звичайний ранок першого дня.

Ната зупинилася біля дверей із номером, указаним у паперах, що дала їй орчиня.

Вона ще не встигла постукати, як двері самі прочинилися.

— Ай, і кого це принесло… — у дверному прорізі з’явилася Аманда. Вона явно не чекала нікого так рано. — Це ти?!

— Хто там, Ама? — тихо спитали з кімнати, і поруч показалася Ліванда. — Це ж ти! А я думала, ти не вступила.

Ната подивилась на них і тихо зітхнула.
І за що їй ще ці двоє? Їй і без того вистачало. А тут…

— Схоже, ви мої сусідки. Можна? — спокійно спитала вона.

— Так, звісно. Вибач, — Аманда відступила вбік. — А ми все гадали, хто буде третьою.

Ната зайшла всередину.

Кімната була невеликою, але охайною: три вузькі ліжка, тумбочки біля кожного, три столи, три шафи біля виходу. Два вікна впускали ранкове світло. Збоку — двері до ванної.

На одному з ліжок уже лежала її форма і сумка.

— Ну, непогано, — озвалася Шая, визираючи з коміра Нати. — То що, перевдягаємось і йдемо їсти.

Аманда завмерла.

— А це ще що?

— Я не «що», я «хто», — гордо заявила Шая. — Шая. Її напарниця.

— Миша? — недовірливо протягнула Аманда.

Ліванда мовчки розглядала істоту.

— Сама ти миша. Я — криса! Бачиш, яка шубка? А мій шикарний хвіст?

— І ти теж будеш з нами жити? — уточнила Аманда.

— А де ж іще? За нею дивитись треба, — Шая косо глянула на Нату.

— Хто ще за ким має дивитись… — тихо відповіла Ната й кинула погляд на годинник. — Немає часу. Мені треба перевдягнутися і щось поїсти.

— Точно! — пожвавішала Ліванда. — Ми почекаємо. Разом веселіше.

Ната кивнула, схопила форму й зайшла до ванної.

Форма була білою, із золотими вставками. На правій кишені — герб Академії. Низ — на вибір: штани або спідниця.

Штани.

Вона швидко перевдягнулась і глянула в дзеркало. Худенька, невисока дівчина з карими очима й блідою шкірою дивилась у відповідь. Форма сіла добре — не тиснула й не висіла.

Ну що ж. Перший день попереду.

_____________________________________________________________________________________

У їдальні було людно — всі факультети зійшлися тут одночасно.

Золотих майже не було видно. Або вже поснідали, або ще не прийшли. Принца серед них теж не було.

Добре. Швидко поїсти — і на вступне слово.

Вони стали в чергу, взяли підноси.

— Туди, правіше, — почала люто шепотіти Шая. — Там пиріжки з капустою. Ходімо швидше.

— Зараз, ненажеро.

— Це я ненажера?! Я дві доби майже нічого не їла. Я схудла!

— Схуднути ти можеш тільки якщо почнеш хоч трохи рухатись.

— Оце так ти зі мною? Я їй усе, а вона… Ну знаєш!

— Втихомирся. Тобі який? Правий чи лівий?

— І той, і той. І ще отой з вишнями.

Поки Ната набирала їжу — одразу на два підноси — хлопці та дівчата вже зайняли столик.

— Ого, ти все це з’їси? — здивувалась Аманда.

— Це не мені.

— Це мені, — гордо сказала Шая. — Я схудла. А їжа — це енергія. Мені вона потрібна.

— Добре, добре, — здалася Аманда.

— Треба поспішати, — додав Лей. — Щоб встигнути на промову ректора.

_______________________________________________________________________________________

Велика зала зустріла їх гомоном. Більшість місць уже була зайнята, і знайти п’ять поруч здавалося майже неможливим.

— Ми, мабуть, з Лівандою сядемо там, — Аманда кивнула в правий кут. — Потім зустрінемось.

— Добре, — відповіла Ната.

Вона ковзнула поглядом по залі, ніби шукаючи вільні місця, але насправді — інше.
Білих накидок було багато. Але з золотим… Вона швидко нарахувала дев’ять.

Принца вона побачила майже відразу. Лівий кут, трохи ближче до середини. Він був у білому з золотим. Поруч — двоє друзів у чорному.

Значить, розділили.

— Ви ще довго будете тут стояти? — пролунав грубий голос позаду.

Ната обернулась. Орки. Давно такого не бачила. Один із них теж був у білому з золотим — і це різко впадало в око.

— Вибачте, треба сідати, — тихо прошепотів Лей і рішуче рушив уперед.

Вільні місця, де вони могли сісти разом, були лише майже попереду.

Вони вмостилися. Ната — посередині.
На постаменті вже сиділи магістри.

За кілька хвилин двері відчинились.

До зали увійшов ректор. За ним — Бенуар.

Вони повільно пройшли до постаменту. Гомін стих. Зала завмерла в очікуванні.

— Вітаю всіх адептів в Академії Середніх Земель. Я — ректор Рекорн ре Руєн.
Ця Академія була створена для того, щоб кожен — незалежно від статусу чи раси — міг знайти своє покликання і гідно навчитися застосовувати власні сили.

Його погляд ковзнув по адептах — не затримуючись, але помічаючи.

— Тому в цих стінах я не терпітиму задирництва, бійок і дискримінації. Всі, хто буде в цьому помічений, можуть одразу збирати свої речі.

У залі стало ще тихіше.

— Також цього року ми вводимо новий факультет — Змішані.
Ці адепти вчитимуть одразу всі напрями, щоб краще розуміти одне одного.
Їхнім куратором і наставником буде наш новий проректор — Бенуар лер Санет.

Невеликий шум прокотився залом.

— Всі інші факультети залишаються без змін. На цьому я радий вітати вас в Академії.
Куратори, прошу забирати ваші групи.

— Дякуємо, ректоре. Прошу факультет Змішаних пройти за мною, — сказав Бенуар і рушив уперед.

— Ната… Це те, що я думаю?.. — тоненько пропищала Шая.

— Я… — Ната не договорила.

Усі в білих накидках із золотим підвелися й рушили за Бенуаром. Точніше — майже побігли. І всі вони були з різних рас.

Ната не відповіла. Просто кинулась слідом, коротко кинувши Лею і Джею, що зустрінуться в їдальні.