Розділ 13.

Ната Рене

Ната прокинулася на світанку — зі звички.

Шая ще міцно спала, згорнувшись клубком біля її голови. Тепле хутро лоскотало щоку. Ната обережно підвелася на лікті.

Ну що ж.
Сьогодні вже краще.

Довго розлежуватися не можна. Рух — це життя. Особливо для неї.

Вона сіла на край ліжка й підвелася. Світ одразу хитнувся, потягнув униз, і Ната вхопилася за тумбочку, стискаючи пальці, доки запаморочення не відступило.

— Ти що це робиш?.. — пролунав сонний, обурений голос.

Шая підняла мордочку і примружила очі.

— Ти ж мала ще лежати.

— Все добре, — тихо відповіла Ната. — Зараз пройде.

— «Пройде» у неї… — фиркнула Шая. — Ти ледве не вигоріла, а тепер вирішила добити себе остаточно. Думаєш, той дідуган тебе сьогодні випише? Після того, як ректор і проректор учора ледь не прибили його?

Ната підійшла до вікна й прочинила його. Усередину вдерлося свіже, холодне повітря. Вона глибоко вдихнула.

У такі миті здавалося, що вона вільна.

— Не знаю, — сказала вона. — Але спробувати варто.

Саме в цю мить двері відчинилися.

До палати зайшов магістр Оптіміус.

Він одразу зупинився, побачивши її на ногах.

— Ви маєте лежати, — сухо сказав він і підійшов ближче. Взяв її за руку, прикрив очі. — Хм…

Ната напружено чекала.

— Вам справді краще, — визнав він нарешті. — Але ризикувати не варто. Сьогодні вам слід відпочивати. Повертайтесь до ліжка, а я скажу—

— Вибачте, магістре, — м’яко перебила Ната.

Вона опустила очі, плечі ледь здригнулися — рівно настільки, щоб виглядати виснаженою, але не жалюгідною.

— А чи можна… щоб я сьогодні пішла?

Він різко обернувся.

— Ви що, адептко? — у голосі з’явилося роздратування. — Я розумію ваше бажання вчитися, але ви ж бачите, до чого це призвело.

— Я розумію, — спокійно сказала вона. — Але сьогодні перший навчальний день.

Вона ледь нахилила голову праворуч — жест майже несвідомий, але безвідмовний.

— Я можу прогавити щось важливе. А перше знайомство… воно вирішує багато. Як тебе зустрінуть — так усе і піде.

Тиша затягнулася.

Оптіміус уважно дивився на неї. Довго.

— Хм… — нарешті мовив він. — Гаразд. Якщо ви так наполягаєте, я напишу рекомендації. Покажете їх своєму куратору.

Він одразу заговорив по-діловому:

— Три флакони настоянки — по одному на день. Три дні без серйозної магії. Фізичні навантаження — мінімальні. І якщо вам стане гірше — негайно назад.

— Дякую, магістре, — щиро сказала Ната.

Він пішов, наказавши зібрати речі й зайти до його кабінету за п’ятнадцять хвилин.

— Ну ти і обкрутила його, — хмикнула Шая, вилізаючи з-під подушки.

Ната нічого не відповіла. Вона мовчки вдягла накидку, зашнурувала чоботи.

Голова ще трохи йшла обертом, але це терпимо.

— Може, варто було ще перепочити? — не вгамовувалась Шая.

— Немає часу, — коротко відповіла Ната. — Знайди Лея і Джея. Зустрінемось біля виходу з цілительської.

— Добре, вперте створіння, — пробурмотіла Шая й вислизнула за двері.

Ната зробила вигляд, що не почула.

Так, вона слабка. Так, їй би ще полежати. Але Майстер правий — вона на завданні.

Якщо з принцом щось трапиться…

Темрява відгукнулася різко, надто емоційно.

— Спокійно, — прошепотіла Ната, опускаючись назад на ліжко. — Вдих. Видих.

Темрява неохоче відступила.

Вона оглянула кімнату, сховала флакони у потаємну кишеню й вийшла.

Кабінет магістра Оптіміуса був поруч. Вона вже підняла руку, щоб постукати — і завмерла.

Голоси.

Ната відступила назад і сховалась за ширмою. Підслуховуюче закляття зірвалося з пальців майже автоматично.

— Ти не можеш так робити…

— Я це знаю, дядьку, — роздратовано відповів інший голос. — Але вона вперта.

— Не тисни. Знайди підхід. Вона—

— Досить. Я і так знаю, яка вона.

Пауза.

— Я лише хотів порадити, — зітхнули. — Але бачу, ти й сам справляєшся.

Хтось підвівся.

Ната миттєво зняла закляття.

Голова різко закрутилася. Вона притулилася до стіни, стискаючи зуби.

Не зараз. Зберися.

Двері відчинилися.

Кроки. Повільні. Упевнені.

Вона затамувала подих. Ельфи чують серце. Якби не виснаження — вона б уже сховалася. Але зараз…

Кроки віддалилися.

Ще мить. Ще дві.

Ната випрямилась і підійшла до дверей кабінету.

І саме в цю секунду позаду пролунав різкий, роздратований голос:

— Якого темного ти не в ліжку?!

Голос був низький, різкий, із металевими нотками. Не ельфійський. І надто знайомий.

Ната повільно обернулась.

Бенуар лер Санет стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях. Його постать майже перекривала прохід — темна, щільна, небезпечно спокійна. Аура тиснула так, що навіть стіни, здавалося, трохи потемніли.

— Ви маєте ще лежати, — продовжив він холодніше. — А не нишпорити під дверима цілителя.

— Я не нишпорила, — спокійно відповіла Ната. — Я йшла за дозволом на виписку.

Він примружився.

У цю ж мить двері кабінету відчинилися, і вийшов магістр Оптіміус.

— Що тут відбувається? — почав він, але одразу впізнав Нату. — А, адептко. Я якраз збирався віддати вам виписку й рекомендації…
— …Проректоре Санет.

— Ви ж учора були категорично проти, — тихо, загрозливо мовив Бенуар.

— Адептка може бути присутньою на лекціях, — спокійно відповів Оптіміус. — Ось рекомендації: п’ять днів без перенапруження.

— І вона звалиться з ніг, — проричав Бенуар.

— Я почуваюся нормально, — рівно сказала Ната, дивлячись йому прямо в очі. — Учора було гірше.

— Учора ви були на межі вигоряння, — різко виправив він. — А сьогодні просто вперті.

Запанувала тиша.

— Проректоре Санет, — втрутився Оптіміус, — відповідальність за стан адептки лежить на мені.