Розділ 12.

Ната Рене

Побачивши Майстра, Ната спробувала привстати.
Шая миттєво зникла під подушкою.

Сили справді повернулися — але лише настільки, щоб не знепритомніти. Не більше.

— Достатньо. Лежи, — тихо, майже без інтонації сказав він.

Цей голос не терпів заперечень.

Майстер прищурився, уважно оглядаючи її — так само, як робив це завжди: холодно, зосереджено, без жодної зайвої емоції. Ната звикла до цього погляду. Він ніколи не був м’яким. Але завжди — справедливим.

Він сів на стілець біля ліжка. Саме той, де ще нещодавно сидів Бенуар.

— Доповідай, — наказав Майстер. — Що сталося після прибуття до Ауреліону?

Ната зробила повільний вдих.

— Ми прибули до міста, знайшли таверну. Пішли за речами. Почули крик. Там була зграя гоблінів.
Потім з’явилась варта… і разом з нею — Голова Таємної Служби. Нас допитали й відпустили. Ми повернулись до таверни й заночували. На світанку були в Академії.

Поки вона говорила, його очі поступово звужувались.

— Далі, — тихо сказав він.

— Нас розподілили при вході. Я пішла до вас, але… — вона на мить запнулась. — Далі було випробування. Перевиснаження.

— Це я знаю, — холодно перебив він. — Далі.

— Я дісталась гуртожитку. І там… темрява мене накрила.

— Достатньо, — відрізав Майстер.

Він нахилився ближче.

— А тепер поясни мені дві речі. Перше: навіщо ви полізли рятувати тих бездарних дівчат?
Друге: як темрява тебе роздери, ти втратила контроль?

Його губи стиснулись.
Гострі ельфійські вуха різко виділялись на тлі чорного волосся.

Він був злий. По-справжньому.

Спокійно.
Мисли чітко.
Його можна заспокоїти лише фактами.

А фактів не було.

Вона не знала, чому побігла до тих дівчат. Вона ніколи не діяла імпульсивно.
І вона ніколи не втрачала контроль — не з тих часів.

Майстер мовчки дивився на неї. Чекав.

— Я не люблю чекати, — нагадав він. — Ти це знаєш.

— У мене немає відповіді, — нарешті сказала Ната. — До дівчат… мене ніби щось потягнуло.
А щодо контролю… мене двічі сканував Голова Таємної Служби.

Його брови різко сіпнулись.

— Двічі?

— Так. Один раз — під час допиту. Другий — під час випробування.

— Безодня…

Майстер замовк.

Він дивився їй просто в очі, шукаючи фальш. Адже приховувати він учив її особисто. І в цьому вона була найкращою.

— І ти ще й потрапила до нього в групу, — додав він тихо.

Він підвівся й підійшов до вікна.
Так Майстер думав. І заспокоювався.

— Ви сказали Його Величності? — обережно запитала Ната.

Він різко обернувся.

— Ні. І не скажу, — його погляд знову вп’явся в неї. — Що у вас із Бенуаром?

Питання вдарило несподівано.

Що може бути?

Він допоміг. Він приходив. Він рятував. Але це нічого не означає. Вона — тінь. Агент. Інструмент.
Її життя — накази короля. Вона зробила свій вибір давно.

— Нічого, — відповіла вона.

— Впевнена? — холодно поцікавився Майстер. — Ваші погляди говорять про інше.

— Так. Впевнена.

Він ще мить дивився на неї, а тоді кивнув.

— Добре. Лікуйся. Післязавтра — у моєму кабінеті.

— Так, Майстре.

Він уже виходив, коли зупинився.

— І, Ната… — сказав він, не обертаючись. — Я скажу це лише раз. Ти можеш крутити що завгодно. Але не забувай, який у тебе наказ.

— Так, Майстре.

Двері зачинились беззвучно.

Тиша знову впала на палату — тепер уже важка, гнітюча. Не та, що лікує. Та, що змушує думати.

Ната лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Слова Майстра ще лунали в голові — різкі, холодні, знайомі до болю.

Не забувай, який у тебе наказ.

Вона не забула. Ніколи не забувала.

— Ну все, — тихо пробурмотіла Шая, визираючи з-під подушки. — Пішов твій страшний, колючий і дуже нервовий наставник.

Ната не відповіла.

— І знаєш що? — продовжила Шая, стрибаючи їй на груди. — Він мені не подобається.

— Ти вже не раз це казала, — глухо відповіла Ната.

Шая прищурилась.

— Казала, бо він тебе ламає. Ще з самого дитин—

— Досить, — різко перебила її Ната. — Я сама обрала цей шлях. І тобі це відомо найкраще.

— Ти так думаєш, — тихо сказала Шая. — Але це був не вибір.

Ната відвела погляд.

— Інших виходів не було… — прошепотіла вона. — Інакше ми з тобою зараз не розмовляли б.

Шая зітхнула.

— Можливо. Але він… він міг би допомогти.

— Хто?

— Бенуар.

— Досить, — твердо сказала Ната. — Це моє рішення. І відповідати за нього буду я.

Вона повільно сіла, сперлася на подушки. Сили ще були крихкими, але розум працював уже надто чітко.

— Шая… — сказала вона тихо. — Бенуар лер Санет — не просто проректор. Він Сокіл. Вищий. Темний. Голова Таємної Служби. І він небезпечний.

— Знаю, — кивнула Шая. 

Ната стиснула губи.

— Він двічі торкнувся моєї магії. І після кожного разу темрява втрачала контроль. Це не випадковість.

— Або ти йому резонуєш, — безтурботно сказала Шая. — Або він тобі.

— Або обидва, — прошепотіла Ната.

Вона перевела погляд на тумбочку. Три флакони з настоянкою агнусію світились м’яким теплим світлом.
Занадто дорого.
Занадто багато.
Занадто особисто.

— Він сидів тут, — сказала вона тихо. — Кожну ніч.

— Так, — підтвердила Шая. — І сварився з цілителями. І з ректором. І з самим собою, якщо чесно.

Ната прикрила очі.

Це ускладнювало все.

Бо якби він був просто холодним і розрахунковим — це було б зрозуміло.
Але він був іншим. Він переживав.

— Мені потрібно встати, — нарешті сказала Ната.

— Ти з глузду з’їхала?

— Мені потрібно поговорити з Леєм і Джеєм. І зрозуміти, що вони бачили тієї ночі.
І ще… — вона повільно видихнула. — Мені потрібно з’ясувати, чому мене потягнуло до тих дівчат.