Розділ 11.

Бенуар лер Санет

Він подивився на неї.

Він дивився на неї мовчки.

Бліда. Під очима пролягли темні тіні, ніби ці два дні вона не спала зовсім. Вилиці стали гострішими, ключиці — надто помітними. Вона й так була худою, але зараз здавалася майже прозорою, наче світло проходило крізь неї без опору.

Завинив?
Він не просто завинив. Він майже відправив її до пращурів. І зробив це одним із найпідступніших способів — через контроль. Через те, що завжди вмів найкраще.

— Що ви маєте на увазі… — прошепотіла вона, трохи примруживши очі.

Карі. Спокійні. Але в певні миті він бачив у них інше — смарагдовий відблиск, глибокий, темний, небезпечний.

— У момент випробування, — повільно сказав він, — я запустив глибше сканування.
Коротка пауза.
— Це була моя помилка. Але й ви мали сказати, що виснажені.

— Навіщо?

— Ви думаєте, ми звірі? — в його голосі з’явилась холодна іронія. — Давати повторне випробування тому, хто стоїть на межі?

— Я не про це, — вона підвела погляд. Прямо в очі. — Навіщо ви мене повторно сканували?

Ось воно.

— Це вже не має значення.

Він збрехав.
Має. Ще й яке.

— Зрозуміло, — тихо відповіла вона.

Двері відчинились.

Магістр Оптіміус зайшов разом зі своїм адептом На підносі цього разу була справжня їжа: поживна каша з травами, запечене м’ясо, овочі, келих густого відвару і навіть фехтоній — рідкісний плід, солодкий і теплий на смак, щось між персиком і манго.

— Ще раз перепрошую за адепта, — сказав Оптіміус. — Вам потрібно поїсти й відпочивати.

Він не чекав відповіді й вийшов разом з ельфом.

Ната важко зітхнула, дивлячись на підніс. Взяла тарілку з кашею. Пальці трохи тремтіли.

Бенуар підвівся й підійшов до вікна — не хотів, щоб вона відчувала його погляд.

За п’ять хвилин вона відклала тарілку.

Він обернувся. Половина каші. Лише шматочок м’яса.

— Вам потрібно нормально поїсти, — сказав він.

— Я більше не можу, — тихо відповіла вона.

Він насупився.

— Добре. Випийте настоянку. І відпочивайте. Я зайду ввечері.

Він вийшов у коридор цілительського блоку.

Світло тут було м’яким, теплим — золотисті кулі плавали під стелею, реагуючи на присутність магії. У повітрі пахло травами, металом і чимось стародавнім.

У приймальні сидів той самий ельф.

Бенуар зупинився перед ним.

— Якщо ти ще раз щось утнеш, — тихо сказав Бенуар, — Найменше, що на тебе чекає, — виліт з Академії.

— Не потрібно залякувати мого адепта, проректоре Санет.

Магістр Оптіміус підійшов ближче.

— Я з ним уже поговорив. Повірте, немає нічого гіршого, ніж перескладати мені основи з нуля.

Він подивився Бенуару прямо в очі.

— Мої адепти — моя відповідальність. Як і ви — відповідальність ректора.

— Саме тому я це й сказав, — сухо відповів Бенуар. — А тепер вибачте. Ректор чекає.

Він вийшов із цілительського блоку й відкрив портал.

Простір скрутився, потемнів — і за мить він уже стояв біля приймальні ректора.

Тут усе було інакше: холодний мармур, високі стелі, символи влади, вкарбовані в стіни. Магія тут не текла — вона контролювалась.

За столом сиділа демонеса — секретарка ректора. Стримана, уважна, з тією надмірною старанністю, яку мають лише закохані.

— У себе?

— Так. Зараз доповім.

Кабінет ректора був просторим і темним. Книжкові шафи до стелі, важкий стіл, вікна з видом на внутрішній двір Академії. Тут приймали рішення, що змінювали долі.

Руєн сидів за столом, читаючи сувій.

— Отже, Бен, — спокійно сказав він, не підводячи очей, — поясни мені, що, Безодня тебе роздери, відбувається?

— Це ти мені скажи, — різко відповів Бенуар. — Чому твої адепти з третього й четвертого курсів не знають основ?

— Це питання до магістрів. Я контролюю. Але зараз не про це.

— Саме про це.

Темрява знову ворухнулась.

— Бен, — тихо сказав Руєн, підвівшись. — Я твій друг. Ми прикривали один одному спини в боях.
Він уважно подивився на нього.
— Що з тобою відбувається? Ти завжди був центром спокою. А зараз — подивись на себе. Ти готовий убити адепта. Невже вона… та сама?

— Ні, — різко. — Я просто помилився.

— Ти сам у це віриш?

І перед очима знову події того дня.

Він бачив її знову — як вона падає, мов підкошена. Він злякався тоді не за наслідки. Не за розслідування. Не за свою репутацію.

Він злякався за неї.

Він послав шукачів за агнусієм. Чергував ночами. Тримав її магію. Готовий був убити адепта.
І все це — не для виправлення помилки.

Для Неї.

Усе стало на свої місця.

— Безодня… — прошепотів він, стискаючи руки.

Руєн сів навпроти.

— І що тепер? — запитав Бенуар, дивлячись прямо на нього.

— Якщо вона справді та сама, — тихо сказав ректор, — не роби моїх помилок. Тримай її. Навіть якщо вона буде проти. Бо потім може не бути.

Бенуар кивнув.

— Простіше сказати, ніж зробити.

— Почни з простого, — відповів Руєн. — Будь поруч. Не тисни. Вона у твоїй групі — це шанс. І якщо знадоблюся — ти знаєш.

____________________________________________________________________________________

Ната Рене

У палаті знову стало тихо.

Тиша тут була особлива — не порожня, а насичена. Вона дзвеніла у вухах, наче після сильного удару, і не давала розслабитися. Ната повільно видихнула й опустила погляд на свої руки. Вони більше не тремтіли, але відчувалися чужими, важкими, ніби належали не їй.

Він пішов.

Чомусь це вдарило надто гостро.

Ната зціпила пальці, нігтями вп’явшись у долоню. Біль був слабкий — отже, вона ще не до кінця повернулася до себе. Темрява мовчала. Не тиснула, не ворушилася, не шепотіла. І це лякало більше, ніж її присутність.