Розділ 10.

— Ти б бачила, що тут було, — почала Шая. — Той, що тебе тримав, ледь усіх не повбивав. Особливо того ельфа, що нас вів.

Ната слабко посміхнулася. Голова нарешті перестала крутитися, і сенс слів почав доходити. Шая помітила її погляд, підбігла й вмостилася просто на грудях.

— Ну як ти? Виглядаєш жахливо, — схвильовано пропищала вона.

— Погано… — ледве чутно відповіла Ната.

Шая насупилася. Ната рідко визнавала слабкість — навіть перед нею. Значить, усе справді серйозно.

— Тоді спи. Потім поговоримо. Я піду скажу хлопцям, що ти прокинулася. Вони місця собі не знаходили, — сказала Шая й зіскочила на підлогу.

Очі в Нати й справді злипалися. Цього разу вона занурилася в сон без сновидінь.

_______________________________________________________________________________________

Друге пробудження було значно кращим.

Голова більше не йшла обертом. Вона розплющила очі — над нею була біла стеля. Спокійна. Чужа.

Поряд із правим вухом хтось чавкав.

Точніше — Шая.

— І що ти робиш?.. — прохрипіла Ната.

Шая завмерла й повільно повернула мордочку.

— Ну нарешті! — радісно вигукнула вона. — Ми вже думали, ти вирішила поспати вічно.

— В сенсі?..

— Ти проспала більше двох діб.

— Скільки?..

— Тут хто тільки не був. І Майстер, і ректор. А той… — Шая хитро примружилась. — Той взагалі кожну ніч тут чергує.

— Той?..

— Ну той, що спочатку забрав у тебе енергію, а потім силоміць напоїв відновлювальним зіллям.

— Стоп. Яку енергію? Яке зілля? Давай по порядку.

— Тихо. Хтось іде.

Шая миттю зникла під подушкою. У палату зайшов ельф — той самий, що вів її до гуртожитку.

— Отже, ще… — почав він і раптом помітив її відкриті очі. — Неможливо…

І, не сказавши більше ні слова, вискочив за двері.

— І що це щойно було?.. — прошепотіла Ната.

Двері знову відчинилися. Зайшов інший ельф — сивий, статечний, з ціпким поглядом. Він підійшов до ліжка, взяв її за руку. Білий туман огорнув їхні пальці — сканування.

— Хм… — задумливо мовив він. — Не так погано, як могло бути. Добре, що проректор Санет вчасно дістав настоянку. Інакше ви б провели тут місяць, а то й більше. Як почуваєтесь?

— Непогано, — відповіла Ната, хоча це було перебільшенням.

— Це добре. Відпочивайте. І вам обов’язково потрібно поїсти. Я розпоряджуся. А потім — вип’єте цей флакон, — він кивнув на тумбочку, де стояли три скляні ємності. — І жодного напруження.

Він кивнув і пішов.

— Ну нарешті! — вилізла Шая. — Бо я за ці дні вже схудла. Це жах!

Ната лише втомлено заплющила очі. Виснаження досі тримало її міцно. Але часу не було. Їй потрібно повертатися до служби. Чим швидше — тим краще.

Вона повільно сіла. Наче вся сила зникла з тіла.

— Гей, тобі ж сказали… — почала Шая.

— Мені сказали відпочивати, — тихо перебила Ната. — Але мені потрібно знати, що сталося. Розповідай.

Шая уважно подивилась на неї. Вперта. Замкнена. Як завжди.

У цей момент у двері знову зайшли. Той самий молодий ельф ніс піднос із їжею. Навіть не глянув на Нату.

— Вам потрібно все це з’їсти й випити один флакон. Магістр Оптіміус прийде опівдні, — сухо сказав він, поставив піднос і вийшов.

— І це все?.. — Шая з підозрою принюхалась. — Якийсь бульйон?

— Нормально. Їж. Я потім, — сказала Ната.

— Ага, зараз. Їж ти. Бо інакше не те що завтра — тиждень не встанеш.

Ната ледь усміхнулась і потягнулася до миски.

Двері раптом відчинилися знову.

— Що ще… — Шая миттю зникла.

У палату зайшов Бенуар.

Він повільно окинув Нату поглядом і тихо зітхнув. Підійшов, сів на стілець поруч.

— Бачу, ви нарешті прийшли до тями.

— Так…

— Ви вже пили зілля? 

— Ні. Магістр сказав спершу поїсти.

Його погляд упав на тумбочку. Очі небезпечно звузилися.

— Це… все?

— Так. Мені цього достатньо…

Він не дослухав. Різко підвівся й вийшов.

За хвилину повернувся — з магістром Оптіміусом і тим самим ельфом.

— І, по-вашому, цього досить після такого виснаження?! — холодно спитав Бенуар.

Оптіміус подивився на піднос.

— Це все, що ти приніс? — спокійно запитав він.

Ельф кивнув.

— Коли я сказав нагодувати, ти вважав це достатнім?

— Я думав… важка їжа…

— Я говорив на лекціях про поранення й голодування. А при виснаженні потрібна поживна їжа. Забери це й принеси нормальну.

Він повернувся до Бенуара.

— Перепрошую, проректоре Санет. Я сам усе проконтролюю.

— Це не вкладається ні в які рамки… — темрява ледь помітно заклубилася навколо рук Бенуара.

— Що тут знову відбувається? — у дверях з’явився ректор Руєн.

— Те, що цей недоросток не знає основ цілительства, — холодно відповів Бенуар, стримуючи силу.

— Я попрошу, проректоре Санет, не вам оцінювати моїх адептів, — напружено відповів магістр Оптіміус.

— Досить, — ректор підійшов до Нати й узяв її за руку. Золоте тепло розлилося шкірою. — Їй краще.

Його погляд ковзнув до тумбочки.

— Енатріель принесе інший піднос. Я проконтролюю.

— Я залишуся, — коротко сказав Бенуар і сів назад.

Ректор подивився на Бенуара і лише кивнув.

— Потім зайдеш до мене, проректоре.

Коли всі вийшли, в палаті стало тихо.

— Я бачу питання у ваших очах, — сказав Бенуар. — Але після такого виснаження вам потрібно нормально їсти. Інакше Агнусій знову вкладе вас спати на кілька днів.

Агнусій…

Ната повільно глянула на флакони.

— Це…

— Так. Настоянки агнусію. Їх вистачить, щоб вас підняти. Якщо ви не будете їх ігнорувати.

— Але… звідки?..

— Я приніс, — тихо відповів він. — Я перед вами завинив.

Він подивився їй просто в очі.