Розділ 9.

Бенуар лер Санет

Безодня.

Він підхопив її на руки. Вона була надто легкою. Маленькою. Наче її справді давно не годували. Дихання — важке, уривчасте, неприродно глибоке.

— Треба в цілительське. Негайно, — поруч уже стояв ректор. Із його долонь лилося м’яке золоте сяйво.

— Показуй куди, — коротко відповів Бенуар.

У цей момент двері гуртожитку різко відчинилися, і всередину буквально влетів ельф. Старий. Досвідчений. З тими очима, які бачили війну і ще гірші речі.

Він миттєво опинився біля Бенуара.

— Так, що тут у нас… — пробурмотів Оптіміус, головний цілитель Академії, ковзаючи поглядом по дівчині. — Безодня і порожнеча… Як ви могли довести студентку до такого стану? Це вже ні в які рамки. У неї може початися вигорання. І це — заради вступу?

— Майстре Оптіміусе, — різко перебив ректор, — зараз головне — врятувати адептку. Потім ви матимете можливість висловитися.

— І швидше, — додав Бенуар. Дівчину почало помітно трусити.

Руєн не зволікав — відкрив портал. Вони ступили всередину й опинилися просто в цілительській палаті. Кілька ліжок — усі порожні.

— Кладіть сюди, — одразу скомандував Оптіміус, вказуючи на найближчу койку.

Бенуар підійшов і щойно поклав її — як вона різко схопила його за руку.

— Ні… не треба… — гарячково прошепотіла вона, розплющивши очі.

Темрява в них клубилася, мов жива.

Безодня.
Контроль втрачений.

Це погано. Дуже погано.

Якщо гасити темряву силоміць — вона пролежить тут щонайменше тиждень. А може й довше. Але іншого виходу немає.

Ректор підійшов ближче.

— Погано. Вона не усвідомлює, де перебуває. Якщо так піде далі…

— Знаю, — урвав Бенуар. — Я заберу темряву. Вийдіть.

— Але я ще встиг провести сканування…

— Достатньо, — холодно. — Вийдіть. Потім подбаєте про відновлення її енергії.

Вони вийшли.

Бенуар зняв перстень.

Із його рук заклубився сірий туман — важкий, тягучий. Заборонена магія. Така, якою користуються лише ті, хто точно знає межу. Бо один необережний рух — і можна висушити людину до смерті.

Саме цією магією користувалися в тому провулку.

І це була не вона.

Він схилився над дівчиною. Її затрусило ще сильніше, з грудей вирвався приглушений стогін.

— Знаю. Потерпи, — тихо сказав він. — Буде краще. Обіцяю.

І почав обережно, шар за шаром, забирати її темряву.

Ната Рене

Темрява була спокійною. М’якою. Легкою.

От би завжди так.

Вириватися з цього стану не хотілося. Очі не бажали відкриватися. Горло пересохло, ніби туди насипали піску. Голова — порожня.

Чому так тихо?..

Вона ледве розплющила одне око — і звуки одразу накрили.

— Він мав за нею приглянути…

— А ти не мав її сканувати. Ось до чого це призвело. Темрява ледь не зжерла її.

Слова доходили повільно, ніби крізь воду. Поруч щось промайнуло.

— Шая… — хотіла сказати вона, але вийшло лише слабке видихання.

— Потім. Вони зараз прийдуть.

Ширма різко розійшлася.

Перед нею стояли ректор і Бенуар.

Останній одразу підійшов і взяв її за руку.

— Пронесло… — ледь чутно сказав він.

З тумбочки він узяв флакон.

— Це потрібно випити.

Випити?..
Як?..

Вона ледве тримала очі відкритими, не кажучи вже про рухи. Спробувала підняти руку — марно.

— Вона сама не зможе, Бене, — сказав ректор. — Потрібно підтримати. Давай я…

— Я сам.

Бенуар обережно підняв її, притримуючи, й підніс флакон до губ.

— Пий.

Перший ковток був пекельним. Очі миттєво наповнилися слізьми, вона ледь не захлинулася.

— Тихо, — прошепотів він. — Потроху. Потрібно випити все.

Його голос тримав.

Вона ковтала, хоча це здавалося майже неможливим.

— Молодець, — сказав він, коли флакон спорожнів, і обережно поклав її назад.

— Дай погляну, — ректор узяв її за руку. — Непогано. Все-таки агнусій — справжнє диво.

Агнусій?.. Але ж це…

— Достатньо, — промовив Бенуар. — Відпочивайте, адептко. Вам потрібно поспати. Цілитель Оптіміус про вас подбає. Зустрінемось на заняттях.

Він розвернувся й пішов.

— До зустрічі, адептко Рене, — лукаво усміхнувся ректор і вийшов слідом.

Ната залишилася сама.

Майже.

Шая миттєво вислизнула зі свого сховку.