Розділ 7.

Ната Рене

От же ж. Безодня.
І за що їй це все? Чому весь план пішов під одне місце?

Він пройшов повз неї, навіть не глянувши, і спокійно підійшов до столу.
Ната відчула це, мов фізичний поштовх, хоча він її навіть не торкнувся.

— О, Бенуар, я вже думав, ти не прийдеш. Зараз буде ще один стілець, — промовив чоловік із темно-каштановим волоссям.

Прямо на очах Нати стіл повільно подовжився, деревина ніби попливла, і з повітря сформувалося ще одне крісло.

— Радий, що ти приєднався, мій друже, — сказав дракон.

— Як я міг не прийти, коли ви так настирливо мене кликали, ректоре Руєне, — ліниво відповів Бенуар, сідаючи.

— Ну що ж ви, проректоре, — ледь усміхнувся ректор. — Обирати студентів із самого початку — завжди цікаво. Особливо таких.

Ната тим часом намагалася стати якомога непомітнішою.
Може, пронесе. Може, відпустять.

Вона ж влучила. І вдруге — їй уже може не пощастити. У голові паморочилося. Це погано. Зілля тримало, але слабко — це ж не агнусій, звісно. Якби агнусій… Але про таке можна лише мріяти. Він рідкісний, навіть дуже.

— Отже, — Бенуар нарешті підвів погляд. Прямо на неї. — І хто у нас тут?

— Дівчина. Ната Рене. Асконійка, — сухо доповів ельф. — З першої спроби завдала урон манекену. Допуск виконано. Можна відпускати.

— Хм, — перебив його Бенуар, відкидаючись на спинку крісла. — А ми знайомі. І це все, на що ви здатні? Вчора ваша магія виглядала… значно цікавішою.

— Ви знайомі? — зацікавився ректор.

— Учора вона разом із друзями врятувала двох ваших абітурієнтів від групи гоблінів.

— От як… цікаво.

Погляди вп’ялися в неї.
Думай, Нато. Тримай концентрацію.

— То це все? — Бенуар кивнув у бік манекена. — Ви можете краще.

— Я б з радістю, але…

— Перенервувала, — спокійно мовив він. — Це зрозуміло. Дамо ще один шанс.

Манекен оновився. Мішень засвітилася знову.

Чудово. Просто чудово. 

Ната підняла руку.
Малий шматок. Лише малий.

Темрява відгукнулася миттєво — занадто охоче. Вона потекла вздовж руки, густою хвилею, стискаючи груди.

Спокій. Не все. Трохи…

Вона буквально здирала тонкий шар сили. Темрява пручалася, рвалася назовні.

Закляття зірвалося.

Не вибух — удар. Глухий, щільний.

Манекен здригнувся. Мішень спалахнула темно-фіолетовим, тріщини пішли глибше, ніж належало для такого завдання. Повітря стиснулося — і різко відпустило.

У скронях загуло. Піт виступив на чолі.
Занадто багато…

Темрява сіпнулася — і ноги підкосилися. Коліна вдарилися об підлогу.

Не підіймай голову. Загорни назад.

Вона з останніх сил згорнула магію в кокон. Світ плив.

— Чому ти не сказала, що виснажена? — Бенуар уже був поруч. — Цілителя. Негайно.

— Не треба… — прошепотіла вона. — Я… впораюсь…

— Посадіть її, — наказав ректор. — Я огляну сам.

Її посадили. Світ хитнувся.

У мить, коли ректор потягнувся до її руки, Ната грубо, майже з болем, втиснула темряву назад.

І одразу накотила слабкість.

— Сильне виснаження, — сказав ректор. — Потрібен відпочинок. Магістра Оптіміуса сюди.

— Це зайве, — втрутився ельф. — Їй достатньо кімнати й супроводу.

— Добре. Але цілитель напоготові.

Ельф уже відкрив форму для зарахування.

— Факультет…

— Я беру її до себе, — спокійно сказав Бенуар.

Тиша.

— Вона з темних, — різко відповів ельф. — І має йти на темний факультет.

— Саме тому вона мені й потрібна, — холодно відповів Бенуар. — І ви самі казали: свою групу я формую особисто.

Ректор мовчав кілька секунд.

— Гаразд. Пиши. До проректора Санета.

— Відтепер ви під його началом, — повідомив ректор.

— Дякую, — тихо сказала Ната.

Майстер буде незадоволений. Принц має бути на темному…

Двері відчинилися. Зайшов ельф-цілитель.

— Проведи її до кімнати, — наказав ректор.

Коли Ната вийшла надвір, вона нарешті зрозуміла — вперше за всю цю подорож вона дихає по-справжньому.

— Пішли, нам туди, — недбало кинув ельф і різко звернув у бік саду, між білими колонами.

Ната поспішила за ним. Її трохи водило — не критично, але достатньо, щоб зрозуміти: ліжко їй справді необхідне.

Мда… відкат знатний.
З темрявою треба працювати лагідно. Інакше — вона забирає більше, ніж дає.

Треба якось повідомити Лея і Джея.
Вони її шукатимуть.

Ельф ішов швидко, не озираючись, ніби її присутність його дратувала. Ната ледь встигала. Шая мовчки сиділа в капюшоні — зараз будь-який звук був небезпечний.
Ельфи чують занадто добре.

Попереду виросла окрема будівля — масивна, з різьбленими арками та м’яким світлом у вікнах.

— Тобі сюди. Гуртожиток для дівчат. Комендантка всередині, — кинув ельф і, не чекаючи відповіді, розвернувся.

І пішов.

— Сноб… — тихо видихнула Ната, без злості. Просто констатація.

Вона прочинила двері й увійшла.

У просторому холі за столом сиділа велика орчиня — масивна, з товстими іклами. Вона зосереджено писала щось у товстому реєстрі. На шиї поблискували амулети.

— Ем… вибачте… — почала Ната.

— Ім’я і факультет, — грізно сказала орчиня, навіть не підводячи голови.

— Ната Ре…

Вона не встигла договорити.

Світ хитнувся. Запізно.

Занадто рано вона розслабилась, думаючи що все тримає під контролем. Ноги перестали слухатися. Голова закрутилася так, ніби її різко провернули у порожнечі. Ната вхопилася за край столу, але пальці зісковзнули.

— От же ж… — вилаялася орчиня й миттєво опинилася поруч. — Зараз.

Вона активувала амулет і заговорила швидко, різко, наказово.