Розділ 6.

Ната Рене

Знову цей коридор. Вона знала його напам’ять.
Прямо. Потім ліворуч. Сходи вниз.

Там чекав Він.

Знову вимагатиме відпустити всю темряву. Знову змусить підкоряти силу за лічені секунди. Знову накаже створити щось дрібне, нікчемне — аби довести, що вона нічого не варта. Пусте місце.

Ось і сходи. Важкі кроки глухо билися об камінь. Повітря холонуло з кожним кроком. Страх просочував стіни, мов волога.

Двері. Вона тягнеться до них — і на неї накочується аура підкорення.

— Нарешті… йди сюди, погань…

_______________________________________________________________________________________

Ната різко розплющила очі й підскочила на ліжку.

Голова паморочилась — учорашня часткова втрата контролю давалася взнаки. Подих збився, серце шалено калатало, ніби вона щойно бігла.

Знову цей сон.
Тіні минулого, які ніколи не відпускали.

Її останній урок із Ним.

— Що сталося?.. — тихо пропищала Шая, вибираючись з-під ковдри.

Ната сиділа, впершись руками в матрац, і намагалася прийти до тями. Вона випросталася, вирівнюючи дихання. Нудота повільно підступала. За вікном світлішало — сірий світанок заливав місто. На другому ліжку Аманда й Ліванда спали, згорнувшись клубком.

— Знову той сон? — обережно спитала Шая, намагаючись залізти їй на коліна.

— Так… — прошепотіла Ната. — Знову він.

Вона провела долонею по обличчю й підвелася. Треба знайти настоянку. Інакше до Академії вона просто не дійде — що вже казати про вступні випробування.

День буде важкий.

— Потрібно збиратися, — тихо сказала Ната, дістаючи зі сумки флакон і ковтаючи настоянку. — Якщо не вийдемо зараз — прогавимо вступ. За моїми підрахунками, принц буде тут опівдні.

Шая застигла.

— А вони? — кивнула в бік дівчат.

Ната глянула на сплячих. І справді… що з ними робити?
Наче й не друзі. Але й не просто випадкові.

У цей момент Аманда ворухнулася й розплющила очі.

— Що сталося?.. — сонно пробурмотіла вона.

Шая миттю юркнула в сумку Нати.

— Ми виходимо за п’ять хвилин, — рівно сказала Ната. Слабкість і нудота потроху відступали — до вечора, якщо не перевантажуватись магією все відновиться. — Хочете з нами — збирайтеся. Якщо ні, номер треба здати до полудня.

Ліванда теж прокинулася, сівши на ліжку.

— Ні, ми з вами, — швидко сказала Аманда. — Краще триматися разом.

Ліванда вже схопила сумку.

Ната мовчки перевдяглася й узяла накидку. Та була в пилюці, подекуди з темними плямами. Чистити довго, а витрачати на це сили зараз — безглуздо.

— Ем… — несміливо мовила Ліванда. — Я можу почистити. У мене це… добре виходить.

— Добре, — кивнула Ната й простягнула накидку.

Ліванда зосередилася. Її пальці рухалися повільно, брови зійшлися, дихання стало важчим. Пил зникав, але не повністю — магія була слабка, проте щира.

— Вибач… не дуже, — тихо сказала вона, повертаючи накидку.

— Цілком достатньо, — відповіла Ната, накидаючи її на плечі.

За кілька хвилин вони вже спускалися вниз.

Лей і Джей чекали біля входу. Побачивши двох дівчат за Натиною спиною, вони переглянулися, але нічого не сказали.

— Пішли, — коротко мовила Ната, віддаючи ключ господарю-оборотню. — Часу мало.

Місто ще дрімало. Світання розчиняло туман, повітря було холодним і чистим. Лише поодинокі постаті рухалися в тому ж напрямку — до Академії.

І ось вона.

Академія.

Величезна, мов жива істота. Чотири башти здіймалися в небо, гострі піки різали світанкові хмари. Темний камінь стін був прошитий магічними жилами, що ледь помітно мерехтіли.

Навколо — купол. Напівпрозорий, переливчастий, наче тонка плівка між світами. Він тихо гудів, і Ната відчула, як магія торкається шкіри.

Увійти можна було лише через одні ворота.

Там уже вирувало життя.

Варта. Троє магів-помічників. Кам’яні арки, під якими потоки абітурієнтів розходилися в різні боки. Одних спрямовували ліворуч, інших — праворуч, когось одразу вели глибше всередину.

— Далеко не розходимось, — тихо сказала Ната й рішуче рушила до воріт.
Усі пішли за нею.

Черга була вже чимала. Абітурієнти різних рас стояли групами або поодинці: хтось нервово стискав амулети, хтось шепотів формули, хтось удавав спокій — але магія видавала всіх. Вона пульсувала в повітрі, змішувалась, іскрилась.

Швидше, — подумала Ната. — Пройти. І хоча б трохи перепочити. А потім — знайти Майстра.

На вході сумки наказали залишити під охороною.

В останню мить, коли Ната вже відпускала ремінь, Шая блискавкою стрибнула їй у капюшон.

— Тихо, — прошепотіла Ната, не обертаючись.

Їх розвели одразу. Дівчат повели просто до внутрішнього корпусу.
Хлопців — праворуч. А їй указали ліворуч, у вузький прохід між колонами.

— Зустрінемось біля головних дверей, — встигла кинути вона.

Лей кивнув. Джей підняв стиснутий кулак у жесті «гаразд».

І вона пішла.

Майстра нема…
Він мав чекати її після входу. Отже, або затримався, або вже сидить у комісії. Другий варіант їй подобався менше.

Головна алея Академії нагадувала окреме місто. Кам’яні доріжки, магічні покажчики, що спалахували символами, коли хтось проходив повз. Фонтани з живою водою. Арки, крізь які відчувалася різна магія — бойова, стихійна, ментальна.

Ната дійшла до зали первинного відбору.

Тут уже стояли абітурієнти — небагато, але всі напружені, мов натягнуті струни. Черга рухалась дивно: іноді швидко, іноді зависала, ніби когось перевіряли довше, ніж інших.

Вона стала в кінець і притулилася до холодної стіни.

Шая обережно висунула мордочку біля її вуха.