Розділ 5.

Ната Рене

Безодня.

Про це вони не говорили.
І не мали говорити.

Думай, Ната. Ти зможеш. Головне — спокій.

— На будь-який, — тихо відповіла вона. — Головне, щоб узагалі прийняли.

Ідеально. Жодної конкретики. Жодного гачка.

— І ви зовсім не замислювалися, на який факультет хотіли б вступати? — ледь помітно всміхнувся Бенуар. — Дивно. Зазвичай абітурієнти знають це наперед. Як і те, куди планують іти їхні супутники.

Проникливий. Надто.

— Я б хотіла на факультет темної магії, — рівно сказала Ната. — А мої друзі — на бойовий.

Хоч би вони підтвердили. Хоч би це стало частиною легенди.

— Зрозуміло… — він трохи нахилив голову. — І що ви робили в тому провулку?

— Ми…

Вона не встигла договорити.

Хвиля чужої магії ковзнула по ній — холодна, уважна, безжальна.

Сканування.

Безодня. Чому завжди так…

Ната розслабилася повністю. Не опиралася. Дозволила магії пройти лише крізь зовнішні, безпечні шари — ті, що не приховували нічого небезпечного. Глибші рівні м’яко згорнулися, огорнувши її темряву, мов щільний кокон.

— Я вас слухаю, — спокійно промовив Бенуар. — Щось не так?

Його погляд був прикутий до її очей. Він чекав реакції.

І як тепер?

— Ні, — вона ледь знизала плечима. — Просто наче похолодало. Перевтома мабуть. Ми вийшли прогулятися перед сном. Почули крик… а далі ви вже знаєте.

Магія Бенуара блукала всередині неї, нишпорила, ковзала вздовж меж, шукаючи тріщинку. Тиснула, але не проривала.

Цікаво… що саме ти хочеш знайти?

Запала тиша.

Лише погляди, зчеплені між собою. Лише рівне дихання, що здавалося надто гучним у цій порожній кімнаті.

Він знав, що вона відчуває магію.
Але чи розумів — як саме?

Нарешті тиск зник. Хвиля відступила.

— Отже, прогулянка перед сном, — повільно мовив він. — Цікаво.
— Так. Хотілося трохи подихати свіжим повітрям.
— І ви пішли саме в той бік? І почули крик?
— Так. Усе вірно.

Він не відводив погляду.

— Єдине… — додав Бенуар. — Від вашої таверни до того місця не так уже й близько. Метрів триста. Як же ви почули?

Безодня.
Який же ти… справжній шукач.

Спокійно. Думай.

— Ми були майже поряд, — відповіла вона без затримки. — Гуляли в тому районі.

Кілька секунд тиші.

— Ось як… Ну що ж.

Вона ледь стримувалася. Втома накочувала хвилею, а він усе ще тримав її під невидимим контролем, не дозволяючи видихнути.

— Оскільки ви прибули вступати до Академії, — нарешті сказав він, — І ваші дії були спрямовані на захист… Я вас відпускаю.

Коротка пауза.

— Але ви під наглядом.

— Дякую, — тихо відповіла Ната й лише тепер дозволила собі глибоко видихнути.

Бенуар підвівся, підійшов до дверей і відчинив їх.

Вона теж піднялася й рушила до виходу.

— На все добре.

— Я б сказав «побачимось», Ната, — тихо додав він, упевнений, що вона не почує.

Вона почула.

Ната обернулася.

Їхні погляди зустрілися лише на мить.

Цього вистачило.

— Ната! — до неї підбігли Джей і Лей. — Усе добре?

Бенуар пройшов повз, не озираючись, і зник у кінці коридору.

— Ми вже думали, що тебе затримали, — сказав Лей. — Нас відпустили ще годину тому.
— Ні, усе добре. Ходімо. Я хочу спати… і ще речі забрати треба.
— Джей уже забрав, — озвався Лей. — Вони там, із дівчатами.
— У сенсі?

І тут біля виходу Ната побачила Аманду й Ліванду.

— Вибач, — швидко сказала Аманда. — Нам нікуди йти, і… страшно. Твої друзі запропонували піти з вами.
— Ми навіть на підлозі поспимо, — тихо додала Ліванда. — І будемо дуже тихі. Ти нас навіть не помітиш.

Ната на мить замислилася.

— Розберемося, — рішуче сказала вона, закидаючи сумку на плече. — Пішли. І якомога швидше звідси.

Вони рушили разом, не озираючись.

Бенуар лер Санет

Бенуар повернувся до свого кабінету й важко сів у крісло.

Тиша. Нарешті.

Глуха, щільна, майже матеріальна.

Нічого.

Він знову й знову прокручував допит у голові, ніби шукав тріщину у бездоганно відшліфованому камені. Жодної явної брехні. Жодної забороненої печаті чи чужого, забороненого відбитку магії. Захисні шари — стандартні, правильні, навіть трохи наївні. Такі ставлять ті, кому нічого приховувати… або ті, хто знає, що ховає значно глибше.

Занадто правильні.

І її супутники… Так, напівкровки. Сильні, витривалі, небезпечні у своїй природі. Але навіть серед них рідко трапляються настільки злагоджені пари. Вони рухалися так, як рухаються ті, хто роками прикриває одне одному спину. Без слів. Без зайвих жестів.

І при цьому вперто доводять, що познайомилися лише у таверні Сідзеня.

Звідти до столиці — добрих три, а то й п’ять днів дороги. Якщо йти пішки або рухатися попутними повозками. За цей час випадкові знайомі або сваряться, або тримають дистанцію. А ці — тримали формацію.

І ще одне.

Сканування.

Вона відчула його. Він був у цьому впевнений. Її погляд на мить змінився, подих став рівнішим, ніби вона дозволила магії пройти певним рівнем. Але не напружилась. Не злякалась. Не спробувала чинити опір.

Чи вона не знала, що це було?
Чи знала надто добре?

— Не її… — тихо промовив він, порушуючи тишу.

Та магія в провулку — не її.
І не гоблінів.
І навіть не напівкровок.

Він би відчув.

Тоді чия?

Дві дівчини. Ті самі, що ледь змогли поставити примітивний щит. Одна — відьма, рудоволоса, з болотними очима. Друга — людина. Тиха. Надто тиха. Обидві могли приховувати більше, ніж здається на перший погляд.

Поставити спостереження, — вирішив він.