Розділ 4.

Ната Рене

Варта без зайвих слів вийшла й варта повела їх усередину.

Будівля зустріла холодом і каменем. Коридори розходилися в різні боки, мов коріння старого дерева, що вросло глибоко під землю. Тут легко було загубитися. І ще легше — зникнути.

Їх швидко розвели по різних кабінетах.

Нату завели в невелике приміщення й зачинили двері.

Стіл.
Два стільці.
Голі, безликі стіни.

Отже, допит.

Вона важко опустилася на стілець. Тіло нарешті нагадало про себе — три доби без нормального сну, постійна напруга, магія на межі. Повіки зрадницьки злиплися.

Лише на мить.

___________________________________________________________________________

Відчуття чужого погляду було настільки різким, що вона прокинулася миттєво.

Як вона могла це допустити?

Її вчили спати чутливо. Вона прокидалася, коли ворог був ще за сотню метрів. А тут — жодного сигналу. Жодного попередження.

Чорні очі дивилися прямо на неї.

Глибокі. Пронизливі. Такі, що не дивляться — проникають. Здавалося, вони бачать не обличчя, а нутро. Думки. Страхи. Таємниці.

Він.

Аура чоловіка тиснула фізично. Сильна. Давня. Влада, до якої звикли коритися, навіть не усвідомлюючи цього.

Таку вона відчувала лише раз.

У дитинстві.

Ні. Про це забути. Він мертвий.

— Отже, — спокійно промовив чоловік, — хто ви і звідки?

— Мене звати Ната Рене, — рівно відповіла вона, змусивши голос не тремтіти. — Я з Асконії. Прийшла вступати до Академії. Кажуть, беруть усіх, у кого є потенціал. А ви?...

Ледь помітна пауза.

— Хм… — він уважно подивився на неї. — Бенуар лер Санет. Голова Таємної служби Середніх земель.

Твою ж…

Це було гірше, ніж вона могла уявити.

Не просто начальник варти.

Це був він.

Найкращий воїн Середніх земель. Той, хто відчуває брехню, як запах крові. Той, хто розрізає легенди на шматки й дістається до істини без зайвих слів. Той, від кого не ховаються.

Спокійно.
Лише правда, обгорнута правдою.
Упевнено. Без емоцій.
І, можливо, їм пощастить.

Бенуар лер Санет

День був важким.

Рада Вершин Середніх земель. Потім ректор Руєн, який знову намагався втягнути мене в Академію на посаду проректора. Ніби в мене й так не вистачало обов’язків. А на додачу — доповіді з різних країн. Майже кожна держава надіслала сюди свого нащадка до академії.

Цей рік буде складним. Ні. Виснажливим.

Раптом амулет на його шиї різко нагрівся.

Небезпечна магія.

— Цього ще не вистачало… — пробурмотів він й зробив крок, відкриваючи портал.

Картина була дивною.

Дві налякані дівчини. П’ятеро гоблінів. І ще троє — двоє напівкровок і одна дівчина.

Саме вона змусила затримати погляд. Цікаво…

До мене одразу підійшов Рузір — капітан міської гвардії. Напівдемон. Надійний. Перевірений. У його очах промайнув подив — я рідко з’являюся особисто.

— Доповідай, — наказав Бенуар.

— Сутичка, — швидко відповів він. — За нашими даними, гобліни знову намагалися пограбувати дівчат. Коли з’явилися ці троє, — він кивнув у бік дивної трійці, — почалася бійка.

— Закляття? — запитав він, оглядаючи всіх. Але погляд уперто повертався до неї.

— Стандартні. Ті дві ледь зліпили щось схоже на щит. Гобліни — слабкі атакуючі.
— А ці троє?
— Нічого особливого. Кілька атакуючих, здебільшого захисні. Один гоблін поранений мечем. Ельф-напівкровка.

— Зрозуміло.

Далі почалася вистава.

Гобліни плакалися. Дівчата тремтіли. Напівкровки мовчали. А от вона… говорила надто спокійно. Не так, як має говорити перелякана абітурієнтка.

— Усіх у відділок, — наказав він. — Там розберемося.

І вже на ходу додав:

— Усіх допитати. Дівчину, що з напівкровками, — залишити мені. Сам з нею поговорю.

Питання в очах варти я проігнорував. Я тут головний.

Доповіді не здивували. Гобліни — нажива. Дівчата — недосвідчені абітурієнтки. А от трійця…

Занадто рівна історія. Занадто логічна. Занадто зручна.

Він відчинив двері кабінету й попрямував до кімнати, де мала чекати дівчина.

Відчинивши двері  — завмер. Вона спала?

Просто сидячи. Схиливши голову на стіл. Без напруги. Без страху. Ніби це не відділок, а власна кімната.

Цікаво.

Світле, довге волосся. Звичайне обличчя. Худорлява. Навіть трохи крихка. Але щось у ній чіпляло.

Бенуар сів навпроти й уже хотів торкнутися її плеча, як вона різко розплющила очі.

На мить — смарагдові. Лише на мить.

Потім — звичайні карі.

Значить… здалося?

— Отже, Ната Рене, — повільно промовив він. — Як ви познайомилися зі своїми попутниками?

— У таверні Сідзеня, — спокійно відповіла вона. — Не було вільних столів. Сіли разом. Дізналися, що йдемо в один бік, і вирішили подорожувати разом.

Голос рівний. Погляд відкритий.

— От як… — Бенуар не поспішав. — І довго ви подорожували?

— П’ять днів, — тихо відповіла вона.

Він уважно подивився на неї. Логічно.

— І де ваші речі?
— Уже в кімнатах. Ми зупинилися в таверні неподалік від того переулку.

— Зрозуміло, — кивнув Бенуар. — І на який факультет ви плануєте вступати?