Розділ 3.

Ната Рене

Під’їхавши до столичної брами, вони майже одночасно зупинилися.

Перед ними тягнулася довжелезна черга з прибулих. Карети, вершники, пішоходи — усі нервові, збуджені, втомлені дорогою. Прислухавшись до уривків розмов, стало зрозуміло: майже всі прямували до Академії.

— Це вже проблема, — насупився Лей. — Боюся, що заночувати буде ніде.

— І вставати доведеться рано, — одразу ж додав Джей.

— Значить, шукаємо нічліг ближче до Академії, — спокійно підсумувала Ната. — Так ми зекономимо час і зможемо хоч трохи відпочити. Гроші є. Питання лише в місцях.

Вони рушили шукати.

І дуже швидко з’ясувалося: навіть за будь-які гроші місць уже не було.

— Ну що ж, — знизала плечима Ната, — тоді шукаємо галявину неподалік і спимо в мішках.

— Дівчино, — раптом почувся голос збоку, — чув, ви шукаєте місце для ночівлі.

Ната обернулася. Перед ними стояв гоблін.

З усіх рас —самі найнеприємні: боягузливі, слизькі, продажні. І завжди з подвійним дном.

— Так, шукаємо, — коротко відповіла вона.

— Дивись обережно, — одразу ж встряла Шая. — Це ж гобліни. Їм тільки дай — і руку відкусять.

— Я можу підказати, де ще є місця, — швидко заговорив гоблін. — За невелику плату.

— І скільки ти хочеш? — спитав Джей, ставши поруч із Натою.

Гоблін окинув його поглядом — і помітно занервував. Його очі бігали надто швидко для простого боягуза. Він явно розраховував на самотню дівчину, а не на напівоборотня з такими плечима.

— То… шановний, скільки за трьох? — до них «випадково» приєднався Лей, злегка оголивши меч.

— Е-е… — гоблін зробив крок назад. — Там… наче було тільки одне місце. Я зараз збігаю, дізнаюся.

Він почав відступати все швидше.

— Ну що ж ви так квапитеся, — широко посміхнувся Джей. — Ми можемо піти разом.

— Та ні, навіщо таких поважних гостей ганяти… я швидко!

І за мить гобліна наче й не було.

— Хм, — спокійно мовила Ната. — І навіщо ви це зробили? Могли просто піти.

— Треба ж якось розрядитися, — знизав плечима Джей.

— Ходімо поїмо, — запропонував Лей. — А тоді вже подумаємо, де лягати.

На диво, найближча таверна виявилася затишною й невеликою. Відвідувачів майже не було. І їм пощастило — залишалися дві останні кімнати.

Айранів вони відпустили ще перед брамою. Ці створіння були надто дорогими й надто розумними, щоб світити їх у столиці. До того ж для легенди бідних селян, які приїхали вчитися магії, такий транспорт виглядав би підозріло.

— Я піду в кімнату, гляну, що там, — сказала Ната, прихопивши бутерброд.

Щойно вона зачинила двері, Шая зіскочила з плеча й розвалилася на ліжку.

— А тут нічого так. Давай їсти, — задоволено пискнула вона.

— Ми зараз поїмо і підемо за речами. Ти з нами? — спитала Ната.

— Ні, без мене. Тільки не лізьте нікуди, — буркнула Шая. — І пиріжків замов. Мені теж. На ніч. Бо схудла я, поки ти так гнала.

— Добре, — усміхнулася Ната.

Після вечері вони вийшли забрати речі. План був простий: покликати айранів і нарешті відпочити.

Та, проходячи одним із провулків, вони почули крик.

Реакція була миттєвою. Ната вже бігла на звук. За нею — Лей і Джей.

За поворотом відкрилася картина: дві дівчини й п’ятеро гоблінів. Дівчата — явні абітурієнтки. Перелякані. Недосвідчені. Магія — хаотична, слабка.

А от гобліни… Один із них був дуже знайомий.

— О, — розтягнув усмішку Джей, — а ось і наш друг. А ми якраз на нього чекали.

— Пішов і навіть не сказав, скільки чекати, — додав Лей. — Некрасиво, шановний.

Поки гобліни озиралися, Ната вже рухалася до них. Тихо. Майже непомітно. Полог тиші ліг миттєво.

— Та їх усього двоє, — хтось із гоблінів хмикнув. — Ми впораємося.

Вони рушили вперед.

Джей і Лей стали поряд із Натою.

— Тільки не дуже сильно, — швидко прошепотів Лей. — Їх потім здавати.

Вони не знали головного: небезпека була не від гоблінів.

Перший навіть не встиг зрозуміти, що сталося — його відкинуло в стіну, мов ляльку. Інші застигли на мить.

А потім почалося.

Магія, удари, крики. Ната стримувалася. Без смертельних заклять. Без зайвого шуму. Бо варта прийде швидко — і запитань буде багато.

Рівно за п’ять хвилин провулок оточили.

— Усім на місці! — пролунало наказово.

Варта зімкнула кільце.

Уперед вийшов чоловік.

Демон. Швидше за все — напівкровка. Це видно було одразу: роги були вкорочені, майже злиті з волоссям, очі — занадто світлі для чистокровного. Але рухався він упевнено. Надто впевнено.

Цікаво… — майнула думка в Нати.

Вона непомітно подала знак мовчати — говорити буде вона. Джей і Лей ледь помітно кивнули.

За дві хвилини в повітрі розірвалася темрява — відкрився портал. З нього вийшов чоловік, і простір навколо ніби стиснувся. Гарний. Стриманий. У погляді — влада, до якої звикли підкорятися.

Напівкровний демон одразу підійшов до нього й швидко заговорив пошепки.

— Отже, — холодно промовив новоприбулий, — Я хочу знати, що тут відбулося. Чому в самому центрі Леджії сталася магічна сутичка?

— Ми не розуміємо, чому ці добродії на нас напали! — заволав голова гоблінів. — Ми якраз допомагали цим панянкам дістатися таверни за рогом, як раптом прибігли оці троє й почали кидатися магією!

— Це неправда! — різко вигукнула одна з дівчат, притискаючи до себе іншу. — Ми шукали нічліг. Оцей, у болотному, пообіцяв за срібник провести нас до таверни, де була одна кімната. А потім вони всі на нас напали! А ці троє нас врятували!

Погляд чоловіка ковзнув по Джею, по Лею… і затримався на Наті.

— Ваша версія подій? — запитав він.

— Ми проходили повз і почули шум, — рівно відповіла Ната. — Коли підійшли, побачили двох дівчат, оточених гоблінами. Ми попросили їх відійти. У відповідь на нас напали. У нас не було вибору, окрім як захищатися.