Розділ 2.

Ната Рене

Тінь натиснула на ледь помітну виїмку й ковзнула назад у таємний коридор.

Про його існування знали лише троє. І вона була однією з них.

Отже… принц. Ну що ж, цього варто було очікувати.

Часу на роздуми не залишалося. Діяти потрібно негайно.

Вона зробила ледь помітний помах рукою — і сріблястий спалах, майже невидимий для стороннього ока, зірвався з пальців та полетів у темряву. Сигнал. Її хлопці зрозуміють.

Коридор роздвоювався. Праворуч.

Там — швидко забрати рюкзак і зустрітися в хліві. Деталі можна обговорити в дорозі — якщо, звісно, вони взагалі матимуть на це час.

Ось і вихід у службовий коридор. Головне — ні з ким не зіткнутися.

Вона притиснулася до холодної стіни й випустила підслуховуюче заклинання. Кілька секунд — і тиша підтвердила її підозру.

Порожньо.

Ще один рух рукою — і кам’яна стіна безшумно відсунулася. Коридор зустрів її сірістю та мертвою тишею. Ні вікон, ні прикрас — лише камінь і холод.

Її двері були майже останні.

Вона приклала долоню до замка. Метал тихо клацнув, визнаючи власницю.

Усередині — нічого особливого: ті ж сірі стіни, вузьке ліжко, стіл біля маленького вікна.

І раптом — щось зашурхотіло по столу й стрімко кинулося до неї.

— Ну і що там? — пропищала велика біла криса.

Її хранитель.

Точніше — хранитель роду, якого вже давно не існувало. І, можливо, краще б ніколи й не було.

— Нема часу, — коротко відповіла дівчина, знімаючи капюшон чорного балахону. — По дорозі все поясню.

Ната нахилилася й витягла з-під ліжка невелику дорожню сумку.

— Ми що, знову кудись?! — обурено запищала криса. — Ну чому не можна хоча б тиждень нормально пожити?!

Шая. Неймовірно вперта, нахабна й голосна — коли їй хотілося.

— Не зараз, — тихо відрізала Ната. — Джей і Лей уже чекають.

Вона швидко перевірила вміст сумки, після чого підставила руку. Шая без зайвих церемоній видерлася на плече й вмостилася під балахоном, сховавшись у білосніжному волоссі.

Рюкзак — на плечі.

Капюшон — назад на голову.

І знову тінь у русі.

Шлях був недовгим. Сходи вниз, одні-єдині двері — таємний вихід на двір, ближче до хліва. Її вчили рухатися швидко й безшумно. Так, що навіть керони — сторожові пси — не чули її кроків.

Вона ковзнула у двір і попрямувала в бік саду. Перетнувши його, вже здалеку побачила споруду й дві постаті поруч.

Один — кремезний.

Другий — високий і худорлявий.

— Ну що, Ната, — хмикнув перший, — знову їдемо рятувати чиюсь дупу?

Джей. Напівоборотень. Високий, широкоплечий, з коричневим волоссям. Такий, за яким і справді могло сховатися п’ятеро.

— Ну що за вирази, Джей? — зітхнув другий. — Хіба можна так говорити?

Лей виглядав майже як ельф — тонкі риси, спокійний погляд. Єдина відмінність — короткі, злегка загострені вуха.

— Не зараз, — перебила їх Ната. — Часу мало. Нам треба дістатися Середніх земель раніше за принца. І вступити туди також. Усі пояснення — в дорозі.

Вона попрямувала до айранів.

Суміш коня й ягуара — витривалі, швидкі, створені для далеких переходів.

Джей і Лей мовчки рушили за нею. За кілька хвилин айрани були осідлані.

Без зайвих слів вони вирушили в ніч — туди, де на них чекала Академія, принц і проблеми, про які поки що знав лише король.

Дорога до Середніх земель займала три доби.

Без зупинок на сон.

Їх цьому вчили. Айрани витримають, вони — теж. Головне дістатися. А вже потім можна буде впасти й дозволити тілу відпочити.

Але це — потім.

Зараз потрібно було дістатися першого перевалу, майже на самому кордоні Середніх земель. Вони рухалися південним шляхом — найнебезпечнішим, але й найшвидшим.

Усього на цьому материку існувало шість країн.

На півночі — Асконія, їхнє королівство. Темна земля, де всюди була дисципліна й сувора, але справедлива влади.

Праворуч від неї — Жерданія, землі оборотнів, дикі й сильні.

Ліворуч — володіння орків, половина яких була закрита.

Південніше лежали Середні землі — серце материка. Ними керувала Рада всіх рас, що колись погодилися жити разом. Крихкий мир, але поки що — мир.

Ще південніше:

праворуч — землі демонів, Дейкатор;

ліворуч  — Алансарнонія, володіння ельфів, де час ніби плив інакше.  Зверхні, владні і впевнені у своїй особливості.

Через війну.

Шістнадцять років тому вона прокотилася континентом і планетою вогнем і кров’ю.

Після неї залишилися випалені землі на південному заході Асконії та мертва зона на території орків — заборонена назавжди.

— Нам ще довго? — пропищала Шая просто у ліве вухо Нати. — Я вже втомилася! Ти так летиш, що я тримаюся всіма лапами. Їдь рівніше.

— Недовго. Потерпиш, — коротко відповіла Ната.

— Яка ти жорстока… — образливо пискнула Шая й залізла глибше, під саму шию.

І це тільки початок, — подумала Ната.

Попереду ще буде ниття Лея й постійні підстьобування від Джея. Завжди так. Кожен похід — одне й те саме.

Але вибору в них не було. Вони самі на це погодилися.

Шістнадцять років тому вона сама підписала себе на довічну службу королю. Іншого виходу тоді не існувало. Тепер у неї не було життя — лише накази й завдання.

Її друзі… Ні. Її сім’я — залишалися поруч, бо вважали, що вона врятувала їм життя. Вона не раз пропонувала їм піти. Вони не раз відмовлялися.

Удалині з’явився перший знак стоянки. Місце, про яке знали одиниці: невелика галявина біля озера, схована від сторонніх очей.

П’ять хвилин. Не більше.

Ната зробила різкий помах рукою — сигнал спішуватися.

— І що тепер? Куди ми їдемо? — не витримав Лей. Йому завжди було потрібно знати все наперед.

Ната зітхнула й коротко переповіла про події в малій залі. Про рішення короля. Про доручення.