Розділ 1.

Тихі, приглушені кроки глухо відбивалися від кам’яних стін тунелю. Ще кілька — і на шорсткій кладці з’явиться ледь помітна виїмка. Натиснути. Повернути. Вона давно звикла до таємних ходів — і до того, що її існування не повинно залишати слідів.

А далі — таємний хід до Нього. 

Цікаво, навіщо він покликав?.. І що цього разу чекає на неї…

___________________________________________________________________

У невеликій залі зібралися лише найбільш віддані. Ті, хто мав право знати більше, ніж інші.

Його дружина — Її Королівська Величність Адамая лер Дімідіон — уже другу годину не знаходила собі місця. Вона ходила з кутка в куток, стискаючи пальці так, ніби стримувала власну лють.

Поруч стояв його брат, Його Світлість Астіан лер Дімідіон — спокійний, зосереджений, але з тінню тривоги в очах.

Неподалік — голова Таємної служби та королівський радник, Його Світлість Ларен ле Корман, уважний і холодний, як завжди.

І все це — через одного-єдиного хлопця.

Їхнього сина. Єдиного спадкоємця.

Цей нерозумний хлопчисько вирішив, що вже достатньо дорослий, аби самостійно обирати, де йому навчатися.

А почалося все з дрібниці.

Король, бажаючи привчити сина до державних справ, наказав йому розбирати кореспонденцію. Звичайна робота, нічого особливого.

Аж доки серед листів не з’явилося запрошення з новоствореної Академії Змішаних Рас — АЗС.

І тепер це диво королівської крові мчить туди, ніби за ним не тягнеться тінь цілого королівства.

Ох, і за що мені це все…

Легкий стукіт у двері змусив усіх обернутися.

До зали зайшов кремезний чоловік у формі — начальник королівської охорони.

— Де він? Де мій хлопчик? Ви його знайшли?! — Адамая миттєво підбігла до нього.

Королева була прекрасною: смуглява шкіра, довге чорне волосся, велична постава. Але зараз її обличчя палало від страху й гніву.

Начальник охорони навіть не подивився в її бік. Він зробив крок до трону.

— Доповідай, — стримано наказав Його Королівська Величність, Недал лер Дімідіон.

— Ми його знайшли. Трюк із кількома тінями йому майже вдався… але ненадовго. Його Високість уже біля Південної брами. За ним стежать, як ви наказали. Одне ваше слово — і його негайно доставлять сюди.

Отже, він таки вирішив іти до кінця…

— Залишити спостереження. Нехай їде.

У залі запала тиша.

Усі здивовано подивилися на короля.

— Як ти можеш?! — голос Адамаї зірвався на крик. — Він же твій син! Нехай ти мене не любиш, але його…

Її обличчя стало схожим на лик валькірії. За свого сина вона була готова вбивати, не вагаючись.

— Припини, — різко обірвав її Недал. — Він дорослий. Прийняв рішення — нехай відповідає за нього.

— Воно-то так, брате, — спокійно втрутився Бенуар, — Але ти впевнений? Це не Асконія. Там його не захистить твоє слово.

— І справді, Ваша Величносте, — додав Ларен ле Корман. — Це може вдарити по репутації всієї держави.

Недал повільно підійшов до вікна.

— Досить. Йому час подорослішати. Нехай їде. Розвідку зняти. Доступ до коштів залишити.

Він не обертався. Адамая різко відвернулася, стискаючи губи до болю. Вона зрозуміла: рішення остаточне.

— На цьому все. Всі вільні.

— Так точно, Ваша Величносте, — тихо відповіли присутні й почали залишати залу.

Вони знали свого короля. Сперечатися з ним було марно.

Коли двері зачинилися, Недал підійшов до крісла й повільно сів.

— Ти все чула? — тихо спитав він, дивлячись на стіну навпроти.

— Так.

Камінь зарябів, ніби живий. І з тіні вийшла постать. Вона стала на одне коліно й мовчки чекала наказу.

— Вирушай із групою. Ви маєте прибути туди раніше, ніж мій син.

— Так, Ваша Величносте.

Тінь розчинилася в повітрі — так тихо, наче її тут ніколи й не було.