13. Власний простір

Дмитро не тямився від щастя. Його команда в останні хвилини гри зробила просто неймовірне. Навіть новачок зібрався і видав таку прекрасну гру в захисті, що у Дмитра ледь щелепа не відвалилася. Результат — нічия. Це, звісно ж, набагато краще, ніж програш. То нічого, що однією грою буде більше, ніж якби вони сьогодні виграли, але до того часу він буде у формі, і, можливо, його команда вперше в історії школи потрапить у фінал.

Хлопець забув, що має тримати свої емоції під контролем, і - після того, як привітав своїх з супергрою, набрав номер Насті.

-Ти не уявляєш , що сталося! — закричав він у трубку.

- Дай вгадаю. Невже наша команда програла? — Настя дражнилася.

-Ні. Спробуй ще раз, - Дмитро вже уявляв Настю з примруженими очима і хитрою усмішкою на обличчі.

-Невже виграла? - Настя посерйознішала.

- Ну, майже. Нічия, однак це супер! Ми ще можемо потрапити у фінал. Я так тебе люблю! Всіх люблю! — Дмитрів голос наче підскакував від радості. Настя відчувала ці вібрації, які лунали з її власними в унісон. Подумала, що дуже добре, що Дмитро ділиться з нею радістю. Значить, все між ними нормально. Однак вирішила, що пора поговорити з ним про свої переживання. Про всяк випадок.

- Ну, я не дуже б хотіла бути у числі всіх. Хочеш прийти до мене? Віка недавно пішла додому, а я вдома сама, - вона вже уявляла поцілунки до знемоги після того, як вона поділиться своїми переживаннями. Дмитро точно її зрозуміє, бо він неймовірний... В животі розлилося приємне тепло.

- Я б з радістю, але ми з хлопцями зараз мусимо це відсвяткувати, - хлопець навіть не підозрював, що зробив, вимовивши цю фразу.

Настя втратила дар мови на секунду і стояла нерухомо, притиснувши телефон до вуха. Перша відмова Дмитра зустрітися тоді, коли Насті цього хотілося. Це було боляче, хоч дівчина й розуміла, що нічого страшного не сталося.

- Ага... З хлопцями, - повторила повільно вона, намагаючись, щоб голос звучав байдуже.

- Так, хочу підтримати командний дух. Ти б бачила, що сьогодні було! - Дмитро продовжував говорити, не зауваживши зміни в її голосі.

Настя слухала його і мовчала. Вона вагалася, чи сказати, що засмутилася його відмовою, бо чекала на нього, чи зробити вигляд, що все гаразд і вдавано порадіти. Нарешті вирішила:

- Я так рада за тебе і твоїх хлопців. Ви молодці, тож приємного вам святкування. Ви ж у нас тепер герої. - Ледве змусила себе замовкнути, бо відчула, що ще трохи, і ввічливість її тону перетвориться на ображену в’їдливість.

- Ого, ти така тактовна. Все гаразд? Хочеш приєднатися до нас? — голос хлопця посерйознішав.

Якби він запропонував зустрітися трішки скоріше, одразу після того, як Настя запросила його до себе, то дівчина, не роздумуючи, погодилася б. Та зараз, після того як її образа вже досить розрослася, вона не змогла:

- Ні, дякую. Я, мабуть, залишуся вдома.

- Точно? - у голосі Дмитра прозвучало щире здивування. - Ти ж тільки що хотіла мене побачити.

-Так, хотіла, - чесно відповіла Настя і нарешті вирішила сказати те, що насправді думала. - Але це було до того, як ти вирішив святкувати з хлопцями.

- — Настю… Я, може, не дуже розумію, але чомусь мені здається, що ти образилася? - Дмитро напружився.

- Все нормально, Дім. Просто я сьогодні чомусь думала, що ти захочеш побути зі мною.

На тому кінці запала тиша.

Дмитро відчув, що його ейфорія від гри зникла. Хвилину обмірковував ситуацію.

- Слухай. Я зараз буду в тебе...

- Ні, не треба, - перебила його Настя. — Все гаразд, я не хочу псувати тобі вечір. Іди до своїх і гарно святкуй.

- Дивися, Настю, для мене ти найважливіша. Я не хочу, щоб ти ображалася, тож давай про це  поговоримо. Бо ще більше я не хочу, щоб ти пішла у свою мовчанку, як минулого разу, - Дмитро скоромовкою видав усе, що думав. Він не зовсім розумів, що відбувається, але вирішив, що цього разу діятиме на випередження.

- Ну гаразд. Мені дуже хотілося тебе побачити, і я просто розчарувалася, коли ти сказав, що у тебе справи. Але зараз я дуже добре розумію, що повелася по-дурному.

- Нічого не по-дурному. Я теж іноді поводжуся з тобою не так, як би мені хотілося. Люблю тебе, - Дмитро усміхався, відчуваючи, що напруга у розмові спадає.

- Я теж тебе люблю. Тоді завтра побачимося? - Настя вже заспокоїлася. Подумала, що неймовірно важко обговорювати те, що, на її думку, не було гаразд.

- Ти точно не хочеш до нас приєднатися, - наполягав Дмитро .

- Ні, не хочу. Взагалі-то, маю цілу купу справ, тож запросити тебе до себе було необдуманим і спонтанним рішенням. Іди святкуй, герою.

- А ти не сумуй мені. Бо точно зараз приїду, і всі твої справи підуть коту під хвіст.

Настя ледь усміхнулася.

- Хмм, може, таки посумувати? А то ще якусь фанатку зустрінеш ненароком.

Вони, жартуючи, попрощалися, але ще кілька секунд ніхто з них не натискав кнопку завершення виклику, сперечаючись, хто перший має покласти трубку. Нарешті Настя завершила розмову, поклала телефон на ліжко й сіла поруч. Вона відчувала полегшення. Все у них з Дмитром гаразд, просто трішки інакше, ніж було раніше, і з цим потрібно миритися. «Бо, Настю, ти сама хотіла цього простору. А він, виявляється, потрібен обом у стосунках, а не тільки тобі», - сказала своєму відображенню у дзеркалі і смішно скривилася.