9.1.

До наступного уроку англійської Вікторія готувалася, як до битви за Трою. Ретельно, з десятками списаних англійським текстом аркушів, основною метою яких було запам’ятати нові слова і прикрі часи. Вона хотіла бачити захват у вчителевих очах та його прекрасну усмішку, таку схожу на Вільямову. Але все було не так просто.

- Це жах, - за кілька годин посиленої роботи, дівчина шпурнула книгу у бік. Потягнулася до телефону, перевірила на ньому все, що тільки можна було перевірити. Тоді глянула кілька смішних відео з котами. Вже ближче до опівночі зрозуміла, що англійська для неї сьогодні закінчилася, майже не починаючись. Дівчина засунула підручник під подушку, як останню надію отримати знання, і вляглася спати. Батон сьогодні грався у джентльмена. Він наче відчув, що Вікторія у поганому настрої, бо, на диво дивне, цього вечора влігся спати у її кімнаті і ще й на її ліжку.

- Ну, хоч один прекрасний бонус від цієї англійської,- Віка зарилася руками у котяче хутро і підтягнула кота ближче до себе, — як ти думаєш, Батончику, треба мені хизуватися перед учителем знаннями з англійської? Навряд чи вони його здивують. Бо тих знань, як кіт наплакав. Пробач за порівняння.

Кіт, згорнувшись клубочком, завів свій внутрішній моторчик. Віка так і заснула, обіймаючи його рукою.

Зранку до школи дівчина вирушила з переконанням, що зробила для англійської все, що могла. На півдорозі зупинилася: "От яка ж я роззява!" - стукнула себе по чолі. Згадала про  підручник з цього неймовірно прекрасного предмета, який так і залишився лежати під подушкою. "Не буду повертатися по нього, погана прикмета. Я не вірю у прикмети, але все ж таки…", - вона знову продовжила шлях, уявляючи нещасну книжку під подушкою, що, мабуть, досі волала: "Не забудь про мене". 

"Всі обставини проти того, щоб я подружилася з англійською. То куди вже мені боротися з ними?" - сумно думала дорогою. «А от з вчителем подружитися би хотілося…», - вигулькнула мовби  нізвідки думка.  «Так, я можу вразити Шекспіра знаннями про те, що коти можуть їсти огірки», - дівчина згадала історію з переглянутих учора відеороликів. «Це дуже потрібна усім інформація, Вікторіє, особливо йому. Як тільки почує, одразу в тебе закохається», - Віка знову зупинилася: «Стоп! Стоп, стоп, стоп! Що ти собі думаєш? Він дорослий, у нього дружина. Може, й дитина є.  А може, то не дружина була? І взагалі, що нема пар з різницею у віці? Він твій учитель це так ніби батько. Але ж не батько?» - дівчина безнадійно зітхнула. "Ну от чому мені подобається вчитель англійської, а не вчитель фізкультури? Там було б усе просто. Забити м'яч у ворота, це тобі не герундій. Віко, чому тобі взагалі має подобатися якийсь учитель! Кругом повно твоїх однолітків. Але вони не такі як він»

Монолог боротьби з самою собою дівчина закінчила уже в школі. Зустріла в коридорі Настю, яка стояла біля вікна й зосереджено друкувала щось у телефоні. Віка  похитала головою, дивлячись на ті потуги. Після примирення здавалося, що двоє її найкращих друзів нарешті перестали ускладнювати життя собі, і всьому живому навколо, але, схоже, спокій у їхніх стосунках тривав приблизно стільки ж, скільки живе морозиво на літньому сонці.

- Ну, ти розумієш, Дмитро мені ще нічого не написав сьогодні. Навіть простого «привіт» - замість привітання випалила Настя.

- Я так розумію, ти йому тільки-но написала цей "привіт" сама?

-Ну так, - Настя знітилася, - а що, не треба було?

- Навпаки, якраз норм. Баланс, так би мовити. Не все ж він має тобі першим писати.

- Ти думаєш? Але ж Дмитро навіть не відповідає.

-Та бо він майже біля тебе, - Віка дивилась Насті за спину. Та обернулася і справді побачила Дмитра за кілька кроків від себе. Він  усміхаючись, привітався з дівчатами.

- Я прочитав твоє повідомлення майже одночасно з тим, як побачив тебе, тож вирішив не відписувати, а сказати тобі доброго ранку особисто, - чмокнув Настю у щоку. Настя закопилила губи, хоч очі їй засяяли від щастя. Віка зрозуміла, що катастрофу цього разу відкладено. Це було дуже добре, бо на неї насувалася її особиста - вчитель англійської. Він йшов коридором назустріч, трішки схилившись на бік від ваги перекинутої через плече сумки. У сірому піджаку й блакитній сорочці, і з тою самою прекрасною усмішкою. Який же він гарний! Віка аж випросталася, коли він підійшов ближче.

- Доброго ранку, народ.

-Доброго ранку, - відповіла Вікторія надто швидко і надто радісно.

Настя з Дмитром здивовано глянули на неї. Радість та англійська ніколи не стояли поруч у характеристиці їхньої подруги. Принаймні до сьогодні.

- Я бачу, Вікторіє, ти в доброму гуморі, - учитель злегка усміхнувся.

- Я просто добре підготувалася до вашого уроку, — випалила вона.

Настя з Дмитром не могли прийти до тями. Учитель усміхнувся ширше.

- Це чудово чути. Сподіваюся, сьогодні ти мене приємно здивуєш своїми знаннями. Хоча я вже й так здивований.

Віка відчула, що вона теж не при тямі. «Що ти мелеш?» - волали всі її нутрощі.

- Обов'язково, - усміхаючись найширшою з усіх своїх усмішок, видала бадьоро вголос і провела вчителя поглядом побитої собаки. «Тепер мені точно кришка. От тобі і кохання. Я ж знала, що від нього одні прикрощі», - повернулася нарешті до друзів.

Ті й далі  мовчки витріщалися на неї .