8.2.

Усі перестали обговорювати отримані оцінки і звели погляд на вчителя. Чоловік тримав у руках звичайний білий конверт, який виглядав трішки пузатим, - Я дуже ціную, коли учні з любов’ю ставляться до отриманих завдань. Я можу це бачити зі стилю письма, з акуратного почерку, з добре описаної теми. Тому прошу в майбутньому обмежуватися цими речами. Дуже добре, коли ви вкладаєте у свої роботи щось від себе. Правда. Але іноді ви вкладаєте туди трохи більше, ніж потрібно для уроку англійської.

Деякі з учнів почали перешіптуватись між собою, не зовсім розуміючи, про що йдеться.

- Я знайшов у кількох роботах листівки, які мене щонайменше, здивували. Дякую за увагу, це мило. Але хочу нагадати одну річ: я ваш учитель. Моя робота — допомогти вам вивчити англійську, а ваша — писати хороші роботи. Нічого більше. Я думаю, що цього завдання нам усім достатньо, гаразд? Не хотілося би, щоб ця ситуація стала темою для обговорення на шкільних зборах.

- Що там, у тих листівках, погрози? — вигукнув хтось з хлопців.

- Не зовсім. Думаю, що це швидше за все певні загрози для нашого спокійного життя, а не погрози, - усміхнувся вчитель, - Однак я твердо переконаний, що ми усі зрозуміли, що такого більше не повториться, чи не так? І мені не потрібно поіменно спілкуватися з кожним із вас? - Із запитальним виразом обличчя він знову обвів поглядом клас, тримаючи у руці конверт.

Всі мовчали. Половина, тому що не розуміла, про що мова, а інша половина - тому що не хотіла показувати, що знає, про що йде мова. Вікторія належала до першої половини. Як і Настя з Дмитром. Вони троє швидко переглянулися між собою, знизуючи у нерозумінні плечима. Пролунав дзвоник.

-Ну, гаразд, - вчитель глянув на годинник, - все вчасно. Завдання на дошці. До зустрічі на наступному уроці. Він засунув, конверт у кишеню піджака, склав у портфель навчальні матеріали і вийшов з класу. Клас зашумів, розбившись на групки, усі ринули з класу, емоційно обговорюючи те, що почули від вчителя.

Віка теж було повернулась до Насті з Дмитром, але краєм погляду зачепилася за щось червоне, що лежало під вчительським столом. Вона підвелася з ручкою у руці та підійшла до столу. Ніби випадково зронила на підлогу ручку і зігнулася, підійнявши її разом із червоним паперовим сердечком - листівкою. Вона повернулася за свою парту і, вдаючи, що готує підручники до наступного уроку, прочитала зміст листівки.

«Олексію, можна мені так вас називати? Мені здається, я у вас закохана. Ви наче герой мого улюбленого серіалу - такий добрий, уважний. І ви дуже красиві. Чи можу я сподіватися хоч на краплинку вашої особистої уваги?» - речення закінчувалось акуратно вимальованим сердечком.

«Ну це триндець» - Віка аж почервоніла від ніяковості та сиділа, ошелешена прочитаним. Так от у чому справа. Зрозуміло про який серіал тут йдеться. Про той, від якого втрачають розум вже більше ніж половину місяця половина дівчат у її класі. І це ж треба, до Вікторії нарешті дійшло, чому сьогодні вчитель англійської здавався їй таким гарним. Вона несвідомо порівнювала його з Вільямом. Їй раптом згадались уривки розмов між Ольгою та її подругами що стосувались вчителя англійської. Ольга тоді назвала його Вільямом Шекспіром і вони з подругами захихотіли. Виявляється, що не одна Віка зауважила схожість вчителя з головним героєм серіалу.

-Ти йдеш у їдальню, - Настя з Дмитром нависли над Вікою. Та кивнула головою, але не зрушила з місця. Листівка, схована у зошиті, наче обпікала її. «Треба це повернути вчителю» - подумала. Вхопивши зошит з листівкою підвелася з-за парти, кинула Насті з Дмитром «Ви йдіть, я вас зараз наздожену» та вибігла у коридор, роззираючись у пошуку вчителя. Той стояв у кінці коридору, розмовляючи по телефону. Віка підійшла трохи ближче, чекаючи коли він закінчить розмову.

-Так, кохана, я з ними поговорив, не турбуйся. Хочеш повечеряємо сьогодні у нашому улюбленому ресторані? Гаразд? Люблю тебе, - він вимкнув телефон і розвернувшись від вікна побачив Віку. Дівчина побачила, що зауважив її і ніяково усміхнулася.

- Вікторіє, ти хотіла щось запитати? — дивився на неї так спокійно і впевнено. Віка проковтнула невидимий клубок.

- Не зовсім. Я знайшла ось це під вчительським столом, мабуть випало з конверта, який ви тримали, - вона знайшла між сторінками зошита листівку і простягнула вчителю. Той звів від подиву очі і мовчки взяв листівку.

- Дякую. Не хотів це показувати усьому класу, - вимовив.

- Я розумію, - Віка зніяковіла ще більше. Певно було б краще викинути ту листівку геть. Почувалася злочинницею, що прочитала її. Вчитель це точно зрозумів. «От вже ж моя цікавість» - посварила себе подумки.

- Ну гаразд. Тему сьогодні зрозуміла? — вчитель продовжував спокійно дивитись на неї, питанням про предмет закриваючи тему листівки.

- Не дуже, - Віка скривилася. Про англійську вона могла спокійно говорити, тож полегшено видихнула, коли зрозуміла, що  вчитель більше не буде питати про листівку. Він усміхнувся з її відповіді.

- Дякую за чесність. Це не дуже добре. Наступного уроку повернемося до неї знову. Бувай, - він розвернувся і пішов коридором до виходу. Віка дивилася йому вслід і не могла зрозуміти, що саме змусило її так дивно почуватися.

Можливо, справа була в тому, як спокійно вчитель поводився. Як не розгубився, не розсердився, не почав звинувачувати когось перед усім класом. А, можливо, справа була зовсім не в ньому. Вона знову згадала Вільяма з серіалу. Вільям дивився на Еллу - так, ніби вона була для нього цілим світом, як обережно він з нею поводився і як легко було повірити його чесності.