7.1.

- Ма, тепер так ніхто не каже. Мейкап звучить краще, - Віка теж підвелася, відкрутила кран  й підставила руки під проточну воду, змиваючи рештки борошна.

- Ну хай так. Мейкап так мейкап. Як гадаєш, червона сукня, та, яку я купила на Різдво, буде доречною, - запитала мама ніяково, - Щось я трохи нервую. Давненько не виходила в люди.

-Ну ти ма й  скажеш! Ти ж кожен день на людях, - Віка глянула на притихлу матір і так їй стало її шкода.  Невпевненість матері відчувалася за три кілометри, - Ти у мене красуня навіть у цій старій футболці і протертих джинсах. 

- Ну так, аякже. Дякую звісно, - Мама вдихнула повітря і видихнула, несвідомо поправляючи зачіску. Тоді злегка усміхнулася і нарешті стала схожою на себе, - А у тебе які плани на сьогоднішній вечір? Можеш запросити друзів. Настю і Дмитра. Заодно й помиришся з Настею. Хай приходять ввечері. Пригостиш їх сирником.

- Побачимо, - Віка вийшла з кухні і  зачинилась у своїй кімнаті. "Дмитру з Настею і без мене дуже добре. Он уже друга половина дня минає, а від них ні слуху ні духу. Ну Настя - то зрозуміло. Але ж Дмитро!"- дівчина сиділа на ліжку, відчуваючи, що образа заповнює усі її нутрощі. "У всіх свої справи і нікому нема до мене діла"  - продовжувала себе накручувати. "Ну і чого ти ниєш Вікторіє, займися якоюсь корисною справою краще" - внутрішній психолог нарешті дав про себе знати. Погляд дівчини зупинився на книзі Катерини Гольцберг "Я іду до психолога",  яку нещодавно купила. "От і правильно, почитаю краще"  - розгорнула  книжку, вдихаючи,  як завше це робила, аромат свіжонадрукованих сторінок. Та не встигла навіть перегорнути першу сторінку, як у  двері хтось подзвонив.

- Віко, подивись хто там, я  у ванній, - долинув мамин голос. Дівчина відклала книгу й почимчикувала відчиняти двері. В коридорі стояв  усміхнений хлопчина з величезною термосумкою за плечима та картонною коробкою у руках.

- Ваша піца. Гриби, шинка і подвійний сир, - так само усміхаючись, вимовив і простягнув їй коробку.

- Я не замовляла піцу, - Віка від несподіванки швидко закліпала, відступила крок  назад, наче коробка з піцою могла її вкусити. 

- Ну як ні? Це ж квартира номер 52? - невпевнено уточнив хлопець, одночасно перевіряючи інформацію, що світилася на екрані його телефону

- Так, саме 52,  - дівчина з виглядом, мовляв "усе ж очевидно", вказала рукою на двері, де посередині  значився той самий  номер, - однак  ані я, ані ...Зачекай секунду....Ма, ти замовляла піцу? -  крикнула у глиб квартири.

- Ні, - донеслася глуха  відповідь.

- Ані я, ані мама нічого не замовляли. Вибач. А замовник хто? Може, номер квартири вказали неправильно. Там же є мобільний, то можна передзвонити, - Віка, взялася рятувати ситуацію.

- Дякую, я так і зроблю. Вибачте, - хлопчина дістав свій мобільний телефон і, ще раз вибачившись, відійшов  від вхідних дверей на сходовий майданчик. Віка зачинила двері й, постоявши секунду в задумі, попрямувала у свою кімнату.

"От  не тільки у мене сьогодні трабли. Хтось, схоже, може  залишитися без піци", - знічев'я подумала. Батон, що дременув на кухню, як тільки почув чужий голос, визирнув з-за кухонних дверей.

- О, Батончик, може то ти піцу замовив, хитрун ти такий? — Віка нахилилася і погладила кота. Той замуркотів, обтерся дівчині об ноги і взяв напрям назад на кухню до своєї пустої миски, оглядаючись промовисто на Віку.

- Ні, мій пампушечок, я розумію твої натяки, але ти будеш їсти трошки пізніше. Режим, пухнастику, — це твоє все, бо інакше доведеться тобі ходити в спортзал, щоб скинути зайву вагу. А я дуже сумніваюся, що ти любиш спортзали. Як і я, в принципі, - хмикнула Віка,  оминула вхід на кухню та направилася  до своєї кімнати, однак не встигла дійти, бо у двері знову подзвонили.