7. "Дивовижна" субота продовжується

На кухні все дихало у власному ритмі. Духова шафа тихенько пахкала, зажарюючи гомілки до хрусткої скоринки, годинник над дверима клацав, мов підбори по асфальту, звуки вулиці вривалися у прочинене вікно, вимагаючи уваги. Навіть Батон щось звично плямкав у відведеному для його трапези кутку. Все було так до неможливого буденно. Крім речення, яке мама так спокійно  вкинула у загальну атмосферу.  Хтось недарма колись вигадав вислів про ложку дьогтю у бочці з медом. Усе що відбувалося дівчині відчувалося зараз саме так. Вікторія вирячилася на матір і, вкладаючи у свій голос усю недовіру до почутого від неї, запитала скептично:

- Мам, ти впевнена, що тобі це треба?

Якщо у своєму житті Віка панікувала, її пальці завжди вибивали барабанний дріб по будь якій поверхні, що траплялась під руку. Зараз зовсім неочікувана мамина фраза про побачення просто таки негайно вимагала цього барабанного дробу, однак ліплення вареників внесло свої корективи. Віка й не зауважила, що  зліплювала один і той же вареник добрих п'ять хвилин. Після таких зусиль, той вареник не розірвався б навіть від вибуху. Та дівчина не зважала. Блискавкою мерехтіли думки в голові. Після розлучення мама вперше говорила про побачення. Наче все ж гаразд і вже досить багато часу пройшло і Віка вже не дитина, як тоді.  І мама теж заслуговувала бути щасливою. Але ж хіба вона не була досі щаслива? Їм же так добре утрьох. Вона, мама і Батон. І чому мама хоче зіпсувати цю ідилію? 

- Що ти маєш на увазі, доню під словом "це"? - мама неспішно всілася та взялася допомагати з варениками.

- Ну...Це все... Так як після тата... Невже тобі хочеться знову так страждати? - Віка відчула, що на очі навернулися сльози. Вона теж тоді страждала, ще й як. 

- Ей, дівчино, - тихо  й протяжно вимовила  мама та  нахилилась до Віки, відгортаючи тій пасмо волосся за вухо, -  Вибач мені за те, що тоді з тобою через нас із твоїм татом сталося. Віриш чи ні, але я б зараз зробила все інакше. - Вона уважно дивилась на доньку вловлюючи навіть найменші зміни у її виразі. Дівчина сіпнулася ніби відганяючи спогади:

- Та, проїхали. Розумієш ма, я просто не готова щось зараз змінювати. І мені новий тато, до твого відома, зовсім не потрібен. Це якщо ти раптом вирішила, що я страждаю від неповної сім'ї.

- Ні, я зовсім так не вирішила. І зараз я не роблю це для тебе. І  не роблю це для себе навмисно. Просто так сталося, що мені подобається один чоловік. Він цікавий,  веселий і мені дуже хочеться з ним спілкуватися. Тому я й погодилася на зустріч. У наших з тобою стосунках нічого не зміниться, гаразд?   

Мама продовжувала уважно дивитись на Віку, намагаючись прочитати на її обличчі усі думки.

- Це не тільки про наші стосунки, ма. Я чесно не можу уявити, що в нас удома крім нас буде ще хтось, - Віка нарешті видихнула те, що її непокоїло. Можливо, не зовсім все, але основну думку таки вдалося сформувати. 

- Ну наразі про це мова зовсім не йде, - мама відкинулась на спинку стільчика і взялась ліпити новий вареник, - Я з такими речами точно не поспішатиму. Хоча не виключено, що у майбутньому щось може змінитися. Однак, повір мені, я все зважуватиму дуже і дуже обережно. І однозначно, перш ніж приймати якісь серйозні рішення я обов'язково врахую твою думку.

Віка зітхнула. Все це їй не подобалося від слова зовсім і вона не могла нічого з собою зробити. Але і маму можна зрозуміти. "Чи не можна?" - Віка спохмурніла. Все так складно, що слів нема. І Дмитро з Настею такі ... От нікому й розказати навіть.

Мама підвелася й увімкнула радіо. Слухаючи якийсь детективний подкаст, вони майже без розмов закінчили готування їжі. На годиннику майже третя, тож мама підвелася і знявши фартух, усміхнулась доньці. 

- Я до себе. Наведу трішки марафет.