3. Розмови з дорослими

У мамину кімнату двері прочинені. Вона повернулася з роботи пізніше ніж зазвичай  ще й знову взяла щось додому допрацьовувати. Сиділа, зсутулившись, за столом та завзято друкувала, періодично звіряючи цифри на моніторі із цифрами на аркуші паперу, що лежав на столі перед нею. Батон, згорнувшись пухким клубочком, лежав біля неї на столі, навпроти настільної лампи. Світило розуму, не інакше.

Віка тихенько  прослизнула всередину, підійшла до матері й обійняла її з-за спини.

- Цей ненажера вже тут! Як випрошувати їсти, так для цього я у нього улюблениця. А як відпочивати, то він, бач, мені не довіряє. Зрадник!

- Привіт, сонечко, - мама відволіклася на хвильку від роботи, звела погляд на Вікторію та поцілувала доньчину руку, - Та я його ледве заспокоїла. Не давав працювати хвилин двадцять, бо йому, бачте, дуже сподобалося гратися з моїми руками. Ось, подивися, - показала свіжу подряпину на руці.

- То він з любові, - засміялася Віка, - Ти знаєш, я недавно прочитала в інтернеті фразу, що за кожним успіхом людини ховається успішний кіт. Можливо, Батон тебе якраз на успіх у такий спосіб налаштовував.

- О, я не сумніваюся. Але маю таке відчуття, що допоки я досягну успішного успіху, він мене передряпає з голови до ніг. Хто знає, чи виживу, - мама усміхнулася.

Як і всі власники котів, вони з донькою могли безперестанку говорити про котів, котячою мовою на людський лад, потім людською мовою на котячий лад, ну  і зовсім не бачили нічого дивного в тому, якщо  інші власники котів теж цим грішили. 

- Впевнена,  що це була якраз думка успішного кота, - мама погладила чорне тепленьке хутро, яке тільки муркнуло, навіть не поворухнувшись.

- Ну так. Там саме кіт це й сказав, - усміхнулася Вікторія, - Ма, ти минулого разу говорила, що то востаннє, коли ти працюєш вдома, - дівчина всілася на мамине ліжко. Світло від настільної лампи вимальовувало по стінах дивні тіні від звичайних речей побуту. Через це мамина кімната здавалася такою казковою, затишною та доброю, як і сама мама. Вікторія автоматично погладила флісове покривало на ліжку. Навіть воно було неймовірно приємним на дотик.  

- Я знаю, знаю. Та як би ж то усе від мене залежало. От надіслали мені дані в останню мить, а завтра дедлайн, - мама взялася знову друкувати, - Ще хвильку і закінчу. У тебе все гаразд? Як школа?

- Та так, все добре. У школі все добре, - Вікторія знизала плечима. 

- А окрім школи?

- А... Окрім школи все так, як і завжди... Слухай, а тобі бувало забагато татової присутності, коли ви з ним були разом? - дівчина  майже проігнорувала останнє мамине питання. 
-Тааак... Бачу, що мої бухгалтерські справи можуть зачекати, - матір відірвалася від комп'ютера й повернулася до Вікторії, - Що ти маєш на увазі, доню? - Вона зняла окуляри та плавним рухом поклала на стіл біля ноутбука. 

Вікторія мимоволі замилувалася мамою. "Яка ж вона у мене гарна" - подумалося. "Без окулярів виглядає взагалі зовсім юною. І ця нова стрижка-каре так їй личить".
Дівчина подумки сформувала в уяві звичний мамин вигляд з  її плавними рухами та неспішністю у всьому, що та робила. "То взагалі бомба. Така собі "леді на максимумах". Добре, що всі говорять, що я схожа на матір як дві краплини води. Значить, я теж красуня" - усміхнулась  про себе. Але треба було повертатися до розмови, яку сама й почала, то ж вона взялася пояснювати.

- Ну от наприклад, чи був тато іноді занадто багато поруч з тобою. Від ранку й до вечора майже. Щодня брав участь в усіх твоїх справах, навіть якщо ти сама могла їх зробити.

Мати зітхнула, обдумуючи почуте.

- Знаєш мені, б цього хотілося, але твій батько точно таким не був. Принаймні зі мною. Мені навпаки завжди його не вистачало.

Мамин голос посумнішав і Вікторія вже не відчувала впевненості у тому, що потрібно було запитувати про батька. Можливо мама не хотіла взагалі про нього згадувати.

- Але чому ти питаєш? Що сталося? - мамин тон швидко змінився з сумного на стурбований.

Дівчина вирішила таки продовжити.

- Це не для мене. Ну і для мене теж, мабуть. Я ж, можливо, майбутній психолог, тому намагаюся з усім цим розібратися, - Віка трохи  вагалася, чи говорити про Настині та Дмитрові проблеми.

- З чим усім цим?- мама звела запитально брови. 

- Настя покинула Дмитра,  бо його дуже багато біля неї, - випалила Віка.

- Ого! Он вон що.  У якому сенсі "багато"?

- Він постійно пише їй, телефонує. Настя говорить, що він все вирішує для неї. Завжди намагається допомогти, навіть коли вона не просить його про це. Каже, що відчуває іноді, наче вона задихається від його турботи.

- Гаразд, - протягнула мама, - Я, здається, розумію. Ну але знаєш, ситуація з твоїм батьком точно тут не годиться для порівняння, я думаю.

- Та я щось про тата так запитала. Сама не знаю, чому.

- Нічого, - мама задумливо глянула у вікно, - ти знаєш, колись у школі я зустрічалася з хлопцем. З однокласником.

- У тебе був хтось окрім тата? Який жах! - саркастично вигукнула Віка та звела брови докупи, вдаючи що гнівається.

- Ну дуже смішно, - матір й собі саркастично скривилася, - Так от. Він був моїм першим коханням, а я його. Тож ми були нерозлийвода. Мабуть саме так, як і твоя Настя з Дмитром зараз. Однак я не пригадую, щоб мене це якось обтяжувало. Та то, напевно, були інші часи.