1.Проблеми Дмитра

Запах кави та ванільної випічки змішувався з шумом від відвідувачів, які вирішували проблеми, ділились успіхами, працювали чи, що найбільш можливо, просто відпочивали. Вікторія сиділа в кутку за столиком на двох і в'яло сьорбала матчу лате.  Ця матча буквально коштувала їй сьогоднішнього обіду в шкільній їдальні, однак правило є правило. Якщо необхідно щось обговорити, то у цій кавярні. У Дмитра, судячи з його схвильованого та дуже короткого викладу негараздів, необхідність порадитися просто зашкалювала.. Проблему вони намагатимуться вирішити саме у цій кав'ярні і з горнятком кави, чи чогось на кшталт. Так у них повелось з сьомого класу. Тоді вони вперше з Дімою навідались сюди. Щоб підняти собі настрій та вічути себе дорослими. Причиною тодішнього візиту стала двійка, яку Вікторія отримала з англійської. Згодом дівчина зрозуміла, що оцінки не є чимось таким, чого не можна виправити. Вона та її друзі дорослішали і з'являлися інші, більш вагомі причини для хвилювань і обговорень у кав'ярні. Ось цього разу  всьому виною кохання.

Вікторія обдумувала з усіх сторін ситуацію, що склалась у її друга. Перша половина ситуації була простою. Дівчина, з якою Дмитро зустрічався цілих одинадцять місяців, його покинула. Складним було те, що Дмитро - найкращий друг Вікторії, а дівчина, яка його покинула - найкраща подруга Вікторії. Тож дівчині робилось погано від однієї лише думки, що вона опинилася поміж двох вогнів. А ще гірше робилось від усвідомлення, що їхній "дружбі-утрьох-навіки" скоріш за все прийшов кінець.
- Привіт. Вибач, тренер саме сьогодні вирішив нам прочитати лекцію про справжній баскетбол. Я зараз, - Дмитро жбурнув сумку зі спортивним інвентарем під столик та відійшов до екрану, щоб зробити замовлення. За хвилину впав на стілець навпроти Вікторії.
Дівчина усміхнулася:
   - Нічого, я тут не довго чекаю, - розглядаючи друга, вона дійшла висновку, що хлопець наче нічого  так тримається. Можливо ще не все втрачено Й вони втрьох продовжать чудове існування, - Розказуй, що там у тебе з Настею сталося. 
  - Вона тобі нічого не говорила? Тільки чесно відповідай, бо я вже не витримую. 

Красуня-блондинка за барною стійкою вигукнула номер замовлення і Дмитро підвівся, щоб забрати свою каву. Бариста обдарувала його найширшою усмішкою з усіх, які Вікторія бачила у своєму житті. "Це ж треба, мені вона так не усміхалась. Що за дискримінація клієнтури!" -  Вікторія, насупивши брови, відсьорбнула охололу матчу. Дмитро коротко подякував баристі та зосередився на тому, щоб не розлити каву, поки донесе  горнятко до столика. 

"От ну хай його з цим коханням, - Вікторія хмикнула про себе, продовжуючи обдумувати поведінку баристи, - Люди наче дуріють.  - Тоді знову згадала про Дмитрову проблему, - Щоб отак втратити голову і ні про що не думати тільки про...  хм… партнера? Ні. Паралельну сторону? Ну ще скажи горизонтальну сторону, Віко!" - Вікторія, дивлячись на потуги Дмитра тепер розмірковувала, як же правильно називати одного з учасників закоханої пари. Так нічого і не вигадавши, зосередилась на хлопцеві. Ніде правди діти, вона ще не бачила Дмитра таким. Бо істеричне "Я не витримую" від людини, яка у будь-якій ситуації залишалася спокійною, виваженою, контролюючою, прозвучало  як справжня загроза для дружби.
- Я не бачила Настю , бо її в школі не було. Захворіла.  Кажи вже, - Віка оперлась ліктями на столик, та замкнула долоні у замок. В голові майнуло, що така поза не є відкритою для щирого спілкування. Прибрала лікті зі столу та трішки нахилилась вперед. "Віко, як майбутній психолог ти варта аплодисментів" - схвально пікнув внутрішній голос.
- З тобою все добре? Ти якось дивно сидиш. Спину потягнула?- Дмитрові брови зсунулись в одну лінію.
-Та ні, ти що...кхм... просто мені так зручно. Дуже зручно, не переймайся, - Віка навіть трохи зачервонілась. Вдома потрібно попрактикуватися з невимушеними позами, це точно. 
  - Ага, ну то гаразд. Так от, як я вже сказав, я не знаю, що сталося. Не знаю... Ще вчора все було добре, - Дмитро рвучко протер долонями обличчя, - Правильно сказати  все  відбувалося як і завжди. Ми спілкувались у школі як і завжди, потім я провів її додому як і завжди. Настя дорогою скаржилась, що вона не розуміє хімію, тому їй, мабуть, потрібен репетитор. Я запевнив,  що допоможу їй з хімією. Що я готовий з будь якими проблемами їй допомогти.
 - А вона що? - Вікторія намагалась проаналізувати почуте та згадати якусь вагому пораду у прочитаних нею статтях про психологію людини. Поки що нічого не знаходилось.
 - Вона нічого. Сказала, що я дуже милий. Поцілувала мене. Ми довго цілувались. Тоді сказала, що подумає про допомогу і пішла в будинок. Я ще кілька підбадьорливих есемесок їй скинув. А ввечері отримав від неї якесь незрозуміле повідомлення про те, що вона так більше не може і не хоче, тому ми розлучаємось. А сьогодні, як ти  й сама знаєш, її в школі не було і я ще не мав можливості поговорити. 
  - А що Настя мала на увазі, коли сказала, що так більше не може? - Віка знову сьорбнула матчу.
  - В тому й уся справа, що я не знаю. Я ж нічого такого не зробив. Я ж тобі розказав вже, як усе було.Я справді знаю добре хімію, тому й запропонував. Думаєш, справа у хімії? Може вона подумала, що я вважаю її тупою? О ні! Я ж зовсім так не вважаю.Вона у мене розумниця! Ти точно з нею не спілкувалася? Я вже сотню разів їй телефонував, а вона не бере трубку, - Дмитро залпом випив каву. Тепер Вікторія зауважила синці під його очима і бліде обличчя. Їй навіть здалося, що Дмитрові очі наповнились сльозами. Дивно, але цей розпач пасував йому. "Бо красивій людині пасує все" -  подумалося.

Віка давно вже констатувала той факт, що Дмитро гарний. За усіма параметрами. Доволі високий, з красивим рельєфним тілом. Модна зачіска, пухкі губи. Так, саме пухкі. І ці сірі очі! Вони  ж Настю і закохали в нього. Принаймні Настя так стверджувала. Хоча справа ж повинна бути не тільки у зовнішності, але й у поведінці, вчинках ну і так далі. Але Дмитро і тут був на висоті. І все це Настю влаштовувало одинадцять місяців а тепер ні.  Дуже і дуже неочікувано.
  - Без паніки. Слухай, я ж тобі кажу, що з нею не спілкувалась ще. У мене одні контрольні зараз, тож підручники - це ті особини, з якими я тільки зараз і спілкуюсь. Он і з  тобою заледве знайшла час, щоб поговорити. Я от що подумала, може дай Насті трохи побути на самоті. Я впевнена, що вона сама тобі все пояснить. 
 - Може й твоя правда,- Дмитро на секунду задумався, -  але якщо ти раптом поговориш з нею раніше ніж я, скажи мені. Гаразд? Я зараз ще піду до неї додому. Можливо мені таки вдасться побачити її - пожвавішав від однієї думки про зустріч з коханою.
 - Дімо, зупинися. Нікуди ти не підеш, хіба що до власного дому. Ми ж тільки що погодились залишити Настю на якийсь час у спокої, -  Віка допила нарешті матчу. Ритуал обговорення проблеми завершився. Тепер потрібно обдумати все як слід. Дмитро її тривожив. Його метушливість навіть трохи дратувала. І справді, що тільки  це кохання не робить з людьми. Якесь божевілля. Телефон на столі пікнув. Вікторія повернула до себе екран. Настя кинула есемескою коротке "Потрібно поговорити".
 - Це Настя? - Дмитро аж підвівся з-за столу, щоб зазирнути у  її телефон.
 - Так, - Вікторія кивнула.
 - Що вона пише?
 - Зачекай, - Вікторія зупинила Дмитра порухом руки, швидко відповіла Насті, що зайде до неї додому через годину або півтора,  тоді підняла голову і глянула на Дмитра.
 - Так Дімо, вона хоче поговорити. Але слухай. Я знаю, що ти знаєш, що я хочу бути психологом. Однак я ним ще не є. І не факт, що буду. І навіть без моїх цих пояснень, мені здається, що ти маєш розуміти, що в вашій з Настею сварці я не можу бути боксерською грушою. Я не можу переповідати тобі дослівно усе, що вона скаже мені, чи про що мені напише. Як і не буду розповідати їй те, що ти говориш мені про неї. Ти подумай, мені теж важко бути у цій ситуації. Я можу вислухати і дати оцінку як третя сторона. Можливо це допоможе трохи. І в будь якому випадку я люблю вас обох. Гаразд? - Вікторія простягнула руку і вхопила Дмитрову долоню. Міцно стиснула її й глянула в Дмитрові очі. Він нагадував їй малу дитину. Розгублений, майже готовий плакати, тому що хтось забрав у нього іграшку. Він і зараз, як колись у дитячому садочку, очікував, що завзята  Вікторія йому швидко поверне Настю, як колись повернула ту іграшку. Біда була в тому, що якщо ти дорослішаєш, то частіше маєш справу не з іграшками, а з живими людьми. І якщо вони йдуть, то їх важко повернути.
 - Гаразд, гаразд. Вибач мені. Я й справді сам не свій від того що сталося. Ми ж з нею навіть ніколи не сварилися. Це от вперше. Я взагалі не знаю, що зі мною робиться. Так тяжко ось тут, - він вдарив себе кулаком у груди, - Наче камінь лежить. 
- Дімо, мені дуже-дуже шкода, - Вікторія реально шкодувала Дмитра, однак не знала, як йому зарадити зараз і що сказати. - Життя воно таке, ти ж знаєш, - це все, що поки спало їй на думку. Вона сумно зітхнула і продовжила, - Але в будь якому разі все буде добре. І в тебе і в Насті. Ми ж тільки починаємо жити. Чогось не розуміємо, щось робимо не так, реагуємо не так. А хто знає як потрібно? Ніхто. Думаєш наші батьки знають? Ото ж бо що ні. Бо вони живуть своє життя теж уперше. І їхнє вирішення проблем це їхнє вирішення, а не наше, - замовкнувши, дівчина глянула у вікно. На дворі збиралось на дощ. Небо сизувато чорне на обрії  від важких хмар, різко контрастувало з ще поки осяяними сонцем зеленими деревами біля кав'ярні. Щось погода, наче мій настрій, ось ось потьмяніє, - подумалось.