Розділ 24.

Ната Рене

Ната вже заносила руку, щоб відчинити важкі дубові двері й покинути кімнату, коли засув з того боку здригнувся. Двері різко, майже з гуркотом, розчинилися, і всередину стрімкою тінню залетіла Аманда. Вона важко дихала, а її щоки палали гарячковим рум’янцем. Не гаючи ні секунди, дівчина штовхнула стулку назад і з клацанням повернула ключ у замку, наче рятувалася від погоні.

Ната повільно опустила руку. Її зелені очі здивовано й холодно зафіксували ранішню гостю. Аманда кілька секунд тупцяла біля порогу, розгублено стискаючи пальці й озираючись, наче шукала приховану пастку. Але потім усе ж рішуче, карбуючи кожен крок, пройшла вглиб кімнати.

Ната не поворухнулася. Вона лише злегка сперлася спиною на край масивного робочого столу, схрестивши руки на грудях. Весь її вигляд демонстрував очікування, змішане з легкою втомою. Часу залишалося обмаль, кожна хвилина перед виходом наближала її до розлому, але вона мовчала, змушуючи Аманду говорити першою.

— Я чула... Я знаю, що ти хотіла зі мною поговорити. Ще тоді, в Академії, після всього того жаху, — тихо, але навдивовижу твердо промовила Аманда. Вона підвела голову. І її погляд — погляд людини з зовсім іншого, чужого світу — рішуче вп’явся в Нату.

Ната трохи схилила голову набік, роздумуючи. Пасмо білосніжного волосся ковзнуло по її плечу. 

Поговорити справді було потрібно. Цей вузол належало розрубати вже давно, але чи варто витрачати на це емоції саме зараз, коли на кону стоїть життя Бенуара? І все ж таки... Так, це необхідно. Якщо вона не вирішить проблему з Покликаною зараз, повернутися з кордону вона може вже на попелище.

— Тоді нам краще присісти, — спокійно сказала Ната, кивнувши в бік кутка, де біля каміна, в якому ледве тліло вугілля, стояли два глибокі крісла та невеликий оксамитовий диванчик.

Аманда слухняно кивнула і стрімко попрямувала туди. Її плечі здригалися, а пальці безперестану смикали край тонкої блузи. Вона нервувала так, що повітря навколо неї, здавалося, вібрувало.

— Він не знає, що ти тут? — запитала Ната, не змінюючи рівного, майже крижаного тону.

Аманда на мить застигла, так і не опустившись на сидіння, а потім повільно, пригнічено похитала головою.

Ната тихо зітхнула, відчуваючи, як десь у глибині душі починає закипати роздратування. Органічний людський егоїзм цієї дівчинки часом просто вражав. Оскільки імператор драконів не знав про її визит, це означало лише одне: часу в них ще менше, ніж вона думала. Божевільний від ревнощів та страху ящір переверне цей маєток догори дриґом за лічені хвилини.

— Тоді почнемо, Аманда. Чи... Як тебе насправді звуть там, удома? — запитала Ната, опускаючись у крісло напроти.

— Мене справді зовут Аманда. І так, я з іншого світу, Мірелло, — гордо промовила дівчина, випнувши підборіддя.

Ната лише втомлено заплющила очі й видихнула через ніс.

— Ти не зобов’язана так до мене звертатись. Залиш ці титули для Ради, яка тремтить перед всім, що пов’язано з Богами.

— А як мені ще до тебе звертатися? — раптом огризнулася Аманда, і в її голосі прорізалися ворожі, істеричні нотки. — Ми ж не друзі! І ніколи ними не були!

— Ні, ми справді не друзі, — згодилася Ната, розплющивши очі й дивлячись на дівчину з убивчим спокоєм. — Але, наскільки мені відомо, ми й не вороги. Принаймні, я не робила нічого, щоб стати твоїм ворогом.

— Цього я не знаю! — раптово спалахнула Аманда, схопившись на ноги. Її очі налилися справжнім, неконтрольованим вогнем, у якому змішалися образа й дитячий гнів. — Усі в цьому проклятому світі сприймають мене або як свою законну власність, або як ходячу загрозу! Імператор замикає мене в чотирьох стінах, маги дивляться як на диковинку! Хіба я просила про це? Хіба я хотіла бути тут, серед вашої магії та чудовиськ?!

— Так влаштований наш світ, Амандо, — гостро обірвала її Ната, і її голос прозвучав як удар батога. — До того же, ти ще дуже везуча. Ти ще не бачила його найгіршого, кривавого боку. Ти не знаєш, що таке справжній голод, катування чи коли тебе змушують робити те, що ти не хочеш.

— Я не належу цьому світу! У мене там... — Аманда задихалася від обурення, але Ната не дозволила їй закінчити.

— Саме тому я і вважаю тебе загрозою, — карбувала слова Ната, підводячись із крісла й нависаючи над дівчиною. Її магія, темна, мов грозова хмара, легким шлейфом піднялася від підлоги. — Ти прийшла сюди і чомусь вирішила, що якщо ти з’явилася з іншого виміру, то всі навколо — королі, імператори, древні раси — мають кинути свої справи і грати за твоїми, вигаданими правилами.

— Я не це мала на увазі...

— Давай по-чесному, — перебила Ната, підходячи на крок ближче. — Імператор драконів — твоя Істинна пара. Це не просто красива казка з твоїх книжок, це священний, біологічний і магічний зв’язок для нашого світу. Він має повне право вважати тебе своєю, бо без тебе його звір просто збожеволіє і спалить кілька міст. І тим паче, якщо ти Покликана, твоя кров здатна руйнувати завіси. Ти вже давно мала стати частиною нашого світу, пройти обряд. Для цього існує ритуал, і він створений не для того, щоб тебе принизити, а щоб захистити твою ж нестабільну магію. Це наші закони. На які ти геть не зважаєш, топчучись по них своїми образами.

Аманда тихо й ображено засопіла, її губи затремтіли, і вона вже готова була вибухнути новою тирадою, захищаючи свій егоцентричний погляд на речі. Але Ната була занадто злою, щоб дозволити супернику перехопити ініціативу.

— Думаєш, я не знаю і не бачила, як ти порушувала всі можливі правила в Академії? — спокійно продовжила Ната. — Ти чомусь вважаєш, що всі навколо живуть неправильно, бо їхнє життя не крутиться навколо твого комфорту.

— Це не так! Просто ви всі... ви дикуни! — випалила Аманда.

— Ми всі такі, які є. Ми виживаємо. Скажи мені, Амандо, якби я зараз прийшла у твій світ, дістала свої кинджали і спробувала встановити там свої правила, ігноруючи ваші закони, варту, уряди... Як би це виглядало? Що б твої люди зі мною зробили?