Розділ 23.

Бенуар лер Санет

Темрява в підземеллях морвінів не була просто відсутністю світла. Вона була живою істотою — густою, липкою, наче застаріла кров, що запеклася на стінах історії. Тут не існувало дня чи нічного спокою. Тільки нескінченне, дражливе мерехтіння єдиного смолоскипа в кінці коридору, що відкидав на сирі, вкриті пліснявою стіни довгі, потворні тіні, схожі на застиглі крики.

Скільки вони тут? Відсутність вікон і свіжого повітря перетворювала час на розмиту, брудну пляму. Орієнтуватися можна було лише за ритмічним болем у виснажених м’язах та за тим, як часто зі зловісним скреготом відчинялися важкі залізні двері.

Поруч, у кутку камери, важко й рвано дихав Нуар. «Права рука» навіть у ланцюгах залишався вірним до останнього подиху — Бенуар відчував його присутність шкірою, чув, як він до крові стискає зуби, намагаючись не видати жодного стогону, який міг би порадувати катів. Десь далі за стіною, в сусідніх камерах, перебували інші хлопці. Час від часу до них долітали крики — тонкі, сповнені такого первісного відчаю, що вони били по вухах і нервах сильніше за власні відкриті рани.

Сценарій завжди був один і той самий. Огидно передбачуваний.

Двері здригнулися від удару ноги, і всередину ввалився той, кого Бенуар ненавидів зараз понад усе на світі. Едріан лер Ренський. Один з роду Нати. Як він зміг пережити ту криваву бійню  — залишалося загадкою, але факт випалював очі: ще один спадкоємець живий. Ще один, хто несе в крові ту саму прокляту магію... Але якщо Ната завжди боялася її, ховала глибоко всередині, то цей виродок... він упивався нею.

Позаду нього, мов безмовні тіні смерті, застигли охоронці та Нейз. Обличчя Едріана в тьмяному, рудому світлі смолоскипа виглядало майже божевільним — він насолоджувався владою, якої ніколи не мав би у світі, де він був лише тінню колись великого роду.

— Що, Бенуаре, все ще чекаєш на диво? — він підійшов впритул, настільки близько, що він відчув сморід його холодного поту та хворобливої люті. Голос його тремтів від солодкого, прихованого збудження ката. — Твої люди кричать дедалі тихіше. Може, ти станеш трохи говіркішим за них? Мені потрібні паролі до архівів Секретної служби. І ти їх даси, навіть якщо мені доведеться виколупати їх разом із твоїми мізками.

Бенуар лише міцніше стиснув обдерті пальці, відчуваючи, як магічні кайдани на зап’ястях пульсують синім, висмоктуючи останні крихти його сили. Але він мовчав. Як і минулого разу. Як і в усі ті нескінченні дні, що злилися в один довгий кошмар.

Едріан розлючено зробив крок, майже втискаючи його в холодну стіну. Його рука зметнулася вгору, і навколо пальців почала клубитись чорно-фіолетова магія. Огидна, масна магія Підкорення. Але він був слабкий. Він намагався приручити силу, яка йому не належала, і вона пручалася. Нейз за його спиною схвально примружився, облизуючи губи в передчутті видовища. Але коли холодні, вологі пальці Едріана майже торкнулися скроні, у коридорі почулися інші кроки.

Спокійні. Неймовірно важкі. Такі, що змушують сам простір навколо заціпеніти в поклоні.

У камеру зайшов морвін. Він був набагато старшим за тих, кого вони бачили раніше. У кожному його русі відчувалася древня, мов самі гори, сила, яка не потребувала істерик чи криків. Його присутність миттєво витіснила з камери задушливий сморід страху, замінивши його різким, чистим запахом озону перед грозою.

Брат Нати різко обернувся, його обличчя перекосилося від безсилої люті. — Що тобі тут треба? Ми ще не закінчили! — гаркнув він, намагаючись зберегти залишки гідності.

Морвін пройшов повз охоронців, навіть не удостоївши їх поглядом, і зупинився прямо перед Бенуаром. Його сріблясті, наче розплавлений метал, очі уважно вивчали рани, руку Едріана біля його голови, а потім затрималися на магічних ланцюгах.

— Володар чітко давав вказівку: не шкодити полоненим до його особливого розпорядження, — спокійно промовив прибулий. Його голос був глибоким і вібруючим, наче звук лавини, що починається десь далеко в горах.

— Це не твоя справа, Тарвейне! — виплюнув брат Нати, зробивши крок вперед. — Це мої в’язні. Моє місто. Мої трофеї. Геть звідси, доки я не нагадав тобі, хто допоміг вам відчинити ворота!

Тарвейн лише ледь помітно, майже іронічно посміхнувся краєчком губ. У цій посмішці було стільки холодної загрози, що навіть охоронці за спиною Нейза миттєво відступили на крок, відчуваючи, як загривок вкривається інеєм.

— Твоє місто? — тихо повторив морвін. — Здається, ти забуваєшся, людське створіння. З цього моменту — це виключно моя справа. І всіх полонених... усіх до останнього... Володар вимагає негайно доставити до нього. Я думаю, йому буде вельми цікаво почути те, що ти щойно сказав про «свої трофеї».

Він перевів погляд на Бенуара, і він відчув, як цей сріблястий погляд буквально розтинає його свідомість, читаючи думки, мов відкриту книгу. — Приведіть в’язнів до ладу. Я чекатиму їх через п’ятнадцять хвилин біля головної зали.

Брат Нати відкрив рота, щоб щось вигукнути, його рука затремтіла, але Тарвейн просто пройшов повз нього, наче той був не більше ніж порожньою тінню на брудній стіні. Едріан виругався так брудно, що стіни, здавалося, здригнулися, і стрілою вискочив за морвіном. Нейз, мов вірний пес, побіг слідом.

Коли вони зникли, охоронці немов оговталися від заціпеніння. Мить — і залізні кайдани на руках клацнули, падаючи на підлогу. Від різкого звільнення і припливу крові Бенуар не втримався і впав на коліна. Все тіло вибухнуло болем, особливо затерплі руки, в які тепер впивалися тисячі розпечених голок. Поряд почувся глухий звук падіння і здавлений стогін. Нуар.

— Нуаре... — прошепотів Бенуар, намагаючись підняти голову. Але тут його різко, за комір, підняли на ноги.

— Рухайся! — гаркнув один з охоронців, грубо штовхаючи в спину.

Ланцюги на ногах знову спалахнули магічним болем, але цього разу він майже не відчував його. Серце калатало десь у горлі. Поряд, важко шкутильгаючи, прилаштувався Нуар. Його ліве око зовсім запливло, обличчя було суцільним синцем, він ледь тримався, але в його погляді все ще горів той самий вогонь, що й у Бенуара.