Розділ 22.

Ната Рене

Важкі дубові двері, оббиті потемнілим від часу залізом, зачинилися за спинами вартових з глухим гуркотом, що важким відлунням прокотився під високим склепінням зали. Цей звук став фінальною крапкою, що відрізала їх від решти світу, залишаючи в задушливій, майже матеріальній тиші. Повітря тут було густим, просякнутим пахом старої магії, пилу та електричним напруженням, від якого волоски на руках ставали дибки.

Морвін рушив уперед. Його кроки були неквапливими, розміреними, позбавленими будь-якого зайвого шуму. У кожному його русі відчувалася холодна, вивірена грація хижака, який точно знає свою ціну і не збирається торгуватися. Він зупинився рівно посеред зали, саме там, де сонячне світло, пробиваючись крізь вузькі вікна-бійниці, вихоплювало в повітрі міріади пилинок. Вони танцювали в золотому промені, наче маленькі духи. Погляд морвіна, гострий і холодний, як лезо свіжозагартованої сталі, впився в Нату. Він шукав у ній тріщину — ознаку втоми, вагання чи страху. Але натомість зустрів лише крижаний спокій і впевненість іншого хижака, який нарешті вийшов із тіні на світло.

Ната не відвела очей. Вона бачила перед собою не просто ворога, а втілення чужої, небезпечної природи. Високий, з ідеальною поставою, яку неможливо зімітувати тренуваннями — так тримаються лише ті, хто з самого народження звик розпоряджатися чужими життями. Проте в його очах не було дешевої пихи земних правителів; там панував холодний, безжальний розрахунок стратега, для якого світ — лише шахівниця.

Вона підвелася. Кожен м'яз її тіла був наче натягнута до межі струна, готова або зазвучати, або лопнути. Коли вона зробила перший крок йому назустріч, шлях їй перегородила масивна, наче скеля, постать імператора драконів. Від нього пашіло справжнім фізичним жаром, важким теплом, що зазвичай передувало смертоносному вогняному подиху.

— Це погана ідея, Мірелло, — голос імператора був схожий на гуркіт каменепаду в горах. Він навис над нею, наче грозова хмара, дивлячись прямо в очі, в яких зараз розпалювалося вертикальне золото драконячих зіниць. — Ти ведеш нас у прірву. 

Ната зупинилася лише за крок від нього. Вона фізично відчула, як її власна магія — темна, густа і в’язка, як розплавлена смола — ворухнулася в глибині грудей, готуючись захистити свою господарку.

— Якби він прийшов сюди із злими намірами, — її голос був тихим, але він розрізав гуркіт драконячої люті, як ніж розрізає масло, — то мій захист, який я особисто вплітала в кожну цеглину цього залу, його б просто не пропустив. І до того ж, ваша величність... ви не єдині, хто хоче врегулювати цей конфлікт. Але ви — єдині, хто за ці довгі дні не запропонував нічого, крім порожніх погроз та марнослів'я. Зараз мені дано шанс. І я його не випущу. Тому... відійдіть з моєї дороги.

Імператор напружився так, що почувся хрускіт його обладунків. Його ніздрі розширилися, випускаючи ледь помітний, гіркий сизий дим. Секунда, дві... час ніби застиг. Нарешті він повільно відступив, хоча в його золотих очах чітко читалася обіцянка розплати.

Ната пройшла повз нього, навіть не здригнувшись. Вона обійшла масивний стіл Ради, за яким у повному заціпенінні застигли наймогутніші істоти цього світу, і зупинилася прямо навпроти морвіна. Відстань між ними була настільки малою, що вона відчула тонкий, ледь вловимий аромат морозу та озону, що виходив від його темного одягу.

— Я вірно розумію, що це ви написали нам цього листа? — пролунав його голос. У його мові відчувалася дивна гортанність, незвична для її вух, ніби звуки народжувалися десь глибоко в грудях, там, де ховалася справжня, первісна сила його раси.

Він повільно, майже урочисто, дістав з нагрудної кишені сувій. Папір виглядав крихким, наче попіл, але Ната впізнала його миттєво. На звороті ледь помітно пульсував м’яким синюватим світлом її власний магічний відбиток — таємний підпис, витканий із самої суті її сили, який було неможливо підробити.

— Все вірно. Це я, — відповіла вона, тримаючи спину рівно, ніби вона сама була викувана зі сталі.

Вона відчувала, як у спину їй впиваються десятки поглядів — гнівних, сповнених зневаги та недовіри. Позаду чувся приглушений шепіт, який поступово переростав у низький гул загального невдоволення. Але це вже не мало жодного значення. Кожна клітина її тіла, кожен фібр її душі кричав, що вона чинить правильно. Більше ніхто не стане безіменним пішаком у їх нескінченних політичних іграх. Бенуар не стане жертвою їхньої гордості.

— Отже, ви згодні, якщо вже прийшли сюди особисто, — додала вона, злегка примружившись.

— І всі інші також згодні на ці умови? — морвін плавно обвів рукою присутніх членів Ради. Його посмішка була ледь помітною іронічною, майже співчутливою. Він, як ніхто інший, відчував цей глибокий розкол між ними.

— Всі інші виконають те, що повинні, — різко відрізала Ната, перехоплюючи ініціативу і не даючи нікому з правителів навіть вставити слово. — Ми тут зібралися не для обговорення їхніх амбіцій чи страхів.

— Ось як? — Тарвейн нахилив голову набік, і в його сріблястих очах промайнула іскра щирої цікавості. — Навіть враховуючи те, що кожен з них нам пропонував потай від інших? Золото, спірні території, обіцянки «вічного» нейтралітету... Ваші лідери виявилися надзвичайно щедрими, коли йдеться про їхні власні інтереси.

За столом почувся приглушений, але небезпечний шум. Князь демонів стиснув підлокітник крісла з такою силою, що старовинне дерево тріснуло, наче суха гілка. Орк ледь чутно виругався на своїй грубій гортанній мові. Король Асконії скрипнув кріслом, подаючись уперед, а ельфійський король щось швидко і напружено зашепотів на древньому діалекті.

— Їхні пропозиції зараз у вас у руках, — голос Нати став ще холоднішим, набуваючи відтінку сталі. — Але ви зараз стоїте тут, переді мною. Це означає лише одне: ви вибрали мою пропозицію. Тому мене абсолютно не цікавить, що вони шепотіли вам за лаштунками. Мене цікавить одне: ви згодні?