Розділ 21.

Ната Рене

Ната стояла і перед очима минали роки під його керівництвом. Кожна мить, кожне слово, кожна сувора, але справедлива порада Майстра. Він завжди був поруч — навіть коли вона не просила. А тепер його немає. І вона стоїть тут, серед тисяч людей, і має говорити від імені живих.

Мірелла, час починати, — почувся позаду тихий, але твердий голос Радника Дракона.

Ната кивнула, але ноги ніби приросли до землі. Було важко, неймовірно важко. Вона востаннє подивилася на спокійне обличчя Майстра, стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні, і повільно розвернулася. Кожний крок від гробу до помосту віддавався болем у грудях, ніби хтось бив молотом по ребрах. Натовп розступався перед нею, але вона майже не бачила облич — тільки чорні стрічки, квіти і тисячі очей, що стежили за нею.

— Ви будете щось казати? — тихо спитав Радник, ідучи поруч.

Це питання трохи вибило її з колії. З одного боку, їй не хотілось. Якщо вона зараз почне говорити, її голос видасть весь той розпач, що вона відчула біля гробу Майстра. Але… весь натовп явно чекав від неї слів надії та відчуття безпеки. Люди нервували, це відчувалося навіть звідси — шепотіння, напружені погляди, стиснуті кулаки. А отже… їй доведеться казати промову.

— Так, Раднику. Я маю сказати, — відповіла Ната. Голос її не тремтів, але всередині все стиснулося.

Радник Дракон кивнув і відступив. Він підійшов до краю помосту і підняв руку. Натовп миттєво затих. Тисячі пар очей звернулися до нього. Він почав свою промову — низьким, гучним голосом, як далекий грім.

Після нього слово взяв ректор Руєн. Його голос був хрипким від втоми і горя, але щирим. Потім говорили ще кілька правителів — коротко, стисло, кожен зі своїм болем. Ната їх особливо не слухала. Вона стояла трохи осторонь, руки стиснуті в кулаки, і обдумувала кожне слово, яке мала сказати. Темрява всередині неї тихо пульсувала, ніби намагалася заспокоїти, але сьогодні навіть вона не могла заглушити біль.

І ось останній оратор відступив. Радник Дракон жестом запросив на помост Нату.

З кожним кроком її емоції стихали. Вона ступила вперед. Повітря в залі ніби стиснулося. Вона стояла на краю помосту — висока, бліда, у чорній сукні Мірелли, і темрява навколо неї ледь помітно клубилась, ніби жива.

Вона глибоко вдихнула і почала. Голос її звучав спокійно, але твердо, з тією силою, яку вона отримала від богів:

— Сьогодні ми прощаємося з тими, хто віддав життя за нашу Академію, за наше місто, за нашу свободу. Кожен з них загинув, захищаючи нас. Кожен з них вірив, що ми встоїмо. І ми встоїмо. Але сьогодні ми просто кажемо їм «дякуємо». Нехай Еладія прийме їх у свої обійми, а Антраліон дарує їм спокій у наступному колі життя.

Над домовинами почали з’являтися маленькі біло-прозорі метелики. Натовп тихо зітхнув. Хтось заплакав. Ната відчула, як у горлі встали сльози, але стримала їх.

Вона зупинилась на мить, збираючись з силами, і продовжила:

— І я знаю, що ви хочете почути від мене слова надії та відчуття безпеки. Але у мене їх поки немає. Насувається війна. І ми всі маємо бути готовими до всього. Члени Великої Ради нашої планети роблять усе можливе, щоб стримати її. Тому я прошу кожного: зараз ми як ніколи маємо стояти поруч один з одним.

Вона обвела поглядом не лише натовп, але й правителів. Її голос став сильнішим:

— Нехай кожного з вас одарить промінь захисту Аракорна.

Коли вона закінчила, над площею повіяло теплим вітром. Серед похмурого неба почали з’являтися промені сонця — дивні, золоті, наче осяяні самим Аракорном. Вони падали на площу, на домовини, на людей, ніби обіцяючи, що світло все ж переможе.

Радник Дракон вийшов уперед. Він подивився на Нату з тихою повагою і просто, без зайвого пафосу, схилив голову.

— Нехай живе Мірелла.

За ним схилили голови всі інші правителі — ельф, демон, оборотень. А за ними — весь натовп. Тисячі людей одночасно опустили голови в знак поваги і визнання.

Ната запнулась. Вона не очікувала такого. Серце закалатало ще сильніше. Що тепер робити?

Тут висунулась голова Шаї з-за шиворота її накидки.

— Ого, нічого собі, ти їх построїла, — шепотіла вона прямо у вухо Наті. — Хей, ти чого? Підніми руку, покажи, що ти це бачиш, і йди далі. Не стій як статуя.

Ната ледь помітно кивнула. Вона підняла руку — просто, без зайвих жестів. І в ту ж мить весь натовп, як за помахом, підвів голови. Люди почали вставати. Натовп ожив, але вже не з страхом, а з новою силою.

Ната зітхнула і пішла далі.

— Мірелла, — окликнув її голос ректора Руєна.

Вона зупинилась. Ректор стояв поряд з іншими викладачами. Поряд уже наближались Лей і Джей, ще далі — її група. Отже, розмови не уникнути.

— Так? — тихо спитала вона.

— Ви прийдете на поминальний обід? — спитав він.

Ната подивилась на нього, на викладачів, на друзів, які вже стояли неподалік. Лей і Джей дивилися на неї суворо. Останні події віддалили їх, але вони її знали надто гарно. І бачили, наскільки вона виснажена. І особливо вони відчували, як Ната їх оминає.

— Я буду, але пізніше. Як тільки ми завершимо нашу нараду. Це ж у вас вдома, ректоре?

— Так, Мірелла.

— Добре, тоді я прийду. І там ми поговоримо, — натиснула вона на останньому слові.

Вона розвернулась і пішла, відчуваючи погляди у свою спину. Кожен крок давався важко, але вона йшла. Темрява всередині неї тихо пульсувала, ніби нагадуючи: «Ти не сама».

Але сьогодні вона відчувала себе дуже самотньою.

Коли Ната увійшла у тимчасову залу Ради, розташовану в Академії, всі вже були в зборі. Саме тут, у великій актовій залі Академії, яку Ната встигла накрити наймогутнішими закляттями захисту з дозволу Ректора, і відбувалося засідання. Повітря було важким від напруги. Довгий стіл, накритий темним сукном, стояв у центрі. Навколо нього сиділи правителі всього відомого світу.