Розділ 20.

Ната Рене

Коли Ната відкрила очі, за вікном уже сіріло.

Вона сиділа в кріслі біля великого письмового столу, у кабінеті, який Рада Середніх Земель виділила їй як «тимчасове приміщення Мірелли». Кабінет був просторий, майже надто — високі стелі з різьбленими балками, важкі темні штори з гербом Ради, полиці, заставлені древніми книгами в шкіряних палітурках, яких вона ще не встигла навіть розгорнути. На столі лежала купа доповідей від усіх правителів по стану купола над Забороненими землями, стояла недопита чашка чаю, що давно вже охолов. Свічка догоріла до кінця, і тепер тільки слабке сіре світло нового дня пробивалося крізь щілину між шторами, малюючи на підлозі довгі холодні смуги.

Вона не спала всю ніч.

Знову.

Після всіх подій, що трапились пару днів тому, сон просто не приходив. Кожного разу, коли вона заплющувала очі, перед нею спливали спогади: чорні очі, вибух темряви, голоси богів, тіла на алеї, крики, кров. І він. Завжди він.

Ната провела рукою по обличчю, відчуваючи, як пальці торкаються сухої шкіри під очима. Темрява всередині неї тихо пульсувала — не агресивно, як раніше, а спокійно, наче задоволена кішка, яка знає, що її господарка вже не зможе її загнати назад у клітку. Вона стала частиною неї. Не просто сила. Частина.

Але сьогодні це не втішало.

Сьогодні ховали загиблих. І Його також.

Ната важко зітхнула та повільно підвелася. Ноги затерпли від довгого сидіння. Вона підійшла до вікна і відсунула важку штору. Світанок був холодним, майже зимовим. Небо над Академією було сірим, наче в жалобі. Дим від пожежі майже розсіявся, але запах гару все ще висів у повітрі, змішуючись з ароматом мокрої землі і свіжої трави. Площа Леджії вже починала заповнюватися людьми. Чорні стрічки на рукавах, похмурі обличчя, тихі голоси. Хтось ніс квіти. Хтось просто стояв і мовчав.

Похорон.

Ната відвернулася від вікна. У грудях знову стиснуло так, що стало важко дихати. Вона знала, що сьогодні доведеться стояти там, дивитися, як опускають у землю ті, хто загинув через те, що вона не встигла. Через те, що вона була занадто повільною. Через те, що вона…

Ні. Не зараз.

Вона стиснула кулаки. Темрява в ній відразу відгукнулася — тепла, майже ніжна, ніби намагалася заспокоїти. Але Ната відштовхнула її. Не хотіла зараз цієї сили. Не хотіла відчувати, як вона легко може зруйнувати все навколо, якщо тільки дозволить собі хоч на мить розслабитись.

Вона підійшла до дзеркала, що висіло на стіні. Обличчя, яке звідти дивилося, було блідим, з темними колами під очима. Біле волосся, яке колись так ненавиділи в родовому будинку, тепер здавалося ще білішим. Очі — зелені, які стали такими після прийняття темряви, яскраво сіяли, і лише інколи в них проминала сама темрява, глибока і холодна.

— Ти повинна бути сильною сьогодні, — тихо сказала вона своєму відображенню. — Вони не повинні побачити, як ти ламаєшся.

— Знову говориш сама до себе, — почувся ворчливий голос знизу. Це була Шая. Вона забігла на тумбу, що стояла під дзеркалом, і серйозно поглянула на Нату. — Ти хоч спала сьогодні?

Ната не відповіла одразу. Шая підскочила ближче і сіла на край тумби, дивлячись їй прямо в очі.

— Нат, так не можна. Тобі також потрібен відпочинок, — сказала вона суворо. — Ти виглядаєш так, ніби тебе витягли з могили. А ще Мірелла. Люди мають бачити силу, а не привид.

— Я посплю. Потім, — відповіла Ната. — Сьогодні занадто багато справ.

— Нат, подивись на мене, — суворо сказала Шая, і Наті довелось опустити голову. — Я це чула і вчора, і позавчора, і раніше. Те, що сталось, не було твоєю виною. Він загинув не через тебе. Ти не повинна настільки все приймати на себе.

— Я це знаю, — тихо відповіла Ната.

— Знати не означає приймати. Думаєш, я не бачу, що ти себе караєш? Не поверне це їх. А тобі потрібні сили. Твоя магія не зможе тебе підтримувати постійно. Тому потрібно поїсти і поспати.

— Добре, — зітхнула Ната. — Я поїм і посплю після церемонії прощання та засідання Ради.

— Нат, — Шая прищурила очі.

— Я не можу це пропустити. Поїм я зараз, — і Ната зробила помах рукою. Сигнал пішов до варти, і дасть їм знати, щоб принесли сніданок. — А відпочину я потім.

— Добре, але ти обіцяла, — сказала Шая.

У цей момент двері відчинились, і зайшла прислуга. За ними увійшов Радник Дракон — високий, величний, з золотими лусками, що ледь помітно переливалися навіть у слабкому світлі. Він виглядав стомленим, але тримається прямо, як завжди.

— Дозволите, Мірелла? — спитав він, проходячи всередину.

— Звісно, Раднику. Прошу, — сказала Ната, потай тихо зітхаючи.

Вона була не готова до розмов з самого ранку. Радник кивнув і підійшов до столу, де прислуга вже накрила сніданок. Ната послідувала за ним і сіла у крісло навпроти. Шая ж запрошення не просила і вскочила на стіл, дивлячись, що можна поїсти. Радник з цікавістю дивився на цю сцену і навіть якось поблажливо посміхнувся.

Шая вже збиралась підбігти до однієї зі страв, але зупинилась, поглянувши на Радника.

— Нат, поклади мені це, і того, і пиріжок ще давай. З капустою, як я люблю, — сказала Шая. — І сама давай їж. А то скоро у нас буде не Мірелла, а неприкаяний привид.

Ната лише закотила трохи очі. Радник, бачачи цю сцену, не стримав усмішки.

— Радий, що вам краще, Раднику, — спокійно сказала Ната, поклавши собі на тарілку кашу.

— Так. Чого не скажеш про вас, Мірелла, — сказав він, відкинувшись на спинку крісла та поглянувши їй прямо у очі.

— Зі мною все добре, — відповіла Ната, хоча всередині все сколихнулось.

— Ага, добре. Мерці і то краще виглядають, — пробурчала Шая. Ната різко подивилась на неї і прищурила очі. — І не дивись так на мене, ти знаєш, що я права.

— Шая, я… — почала Ната.

— Вона права, Мірелла, — серйозно поглянув на неї Радник. — Мені розповідали, що ви майже не їсте. І по вашому обличчю я впевнений, що ви майже не спали.