Розділ 18.

Ната Рене

Коли Ната відкрила очі, навколо неї був ліс, і світало.

Повітря було свіжим, прохолодним, просякнутим запахом мокрої землі, хвої та ранкової роси. Сонце тільки-но підіймалося над верхівками дерев, і перші промені золотили стовбури, ніби намагаючись намалювати світ заново. Тропа під ногами виглядала знайомою — та сама стежка, якою вона колись бігала в дитинстві, — але зараз усе здавалося іншим. Дерева стояли тихіше, тіні були глибшими, а вітер шепотів щось, чого вона не могла розібрати. Навіть світло було іншим — м’яким, майже святковим, ніби ліс сам хотів показати їй те, що вона ніколи не мала побачити.

За спиною вона відчувала присутність Рікотія. Його міцна, луската рука все ще лежала на її плечі — не грубо, але твердо, ніби нагадуючи, що вона ще не закінчила. Ната важко зітхнула. Скільки ще всього вона має побачити? Скільки ще болю, таємниць і правди, яку їй не хотілось знати?

З іншого боку тропи вона помітила постать.

Жінка йшла повільно, наче примара в променях сонця. Їй явно було важко — руки притискала до округлого живота, спина злегка зігнута, кожен крок давався з зусиллям. Ната ніяк не могла розгледіти її обличчя. Постать зупинилась, побачила великий плаский камінь біля стежки і повільно попрямувала до нього. Сівши, вона важко зітхнула, відкинула голову назад і заплющила очі, ніби збираючись з силами.

Сонце піднялося трохи вище. Промінь упав прямо на жінку.

І Ната побачила.

— Мама… — хрипло прошепотіла вона.

Так, це точно була вона. Те саме довге біле волосся, через яке так ненавиділи Нату в родовому будинку. Обличчя втомлене, але красиве, з м’якими рисами, які Ната успадкувала. Жінка була вагітна — живіт уже помітно округлився, руки ніжно лежали на ньому, ніби захищаючи ту, хто ще не народилася.

Ната стояла за кілька кроків, невидимою, безсила щось змінити. Серце стиснулося так сильно, що перехопило подих. Мама… ти була тут. Ти знала. Ти несла мене в собі і вже тоді знала, що за мною полюватимуть.

Жінка погладила живіт і тихо, майже шепотом, заговорила:

— Нічого, маленька… Ми впораємось. Ти і я. Ми завжди впораємось. Навіть якщо весь світ проти нас.

Голос був м’який, втомлений, але в ньому чулася така любов, що Ната відчула, як у горлі встали сльози. Мама говорила до неї. До неї, ще ненародженої. До тієї, хто зараз стояла тут і дивилась на все це.

Раптом перед жінкою спалахнуло біле світло — чисте, сліпуче, ніби саме сонце зійшло на землю. Воно було таким яскравим, що Ната мимоволі заплющила очі. Коли вона розплющила їх знову, перед її мамою стояли вони.

Боги.

Аракорн — величний, з золотими лусками, що переливалися в ранкових променях. Його очі-сонця дивилися спокійно, але владно. Поруч — Медонія, з волоссям, у якому мерехтіли справжні зірки, і теплим вітром, що завжди супроводжував її. Антраліон тримав у руках гілку життя, Еладія стояла в тіні, а Рікотій — поруч з нею, його хвіст спокійно лежав на землі.

Мама Нати здригнулась, але не злякалась. Вона лише міцніше притиснула руки до живота.

— Ви… — прошепотіла вона.

— Так, — відповів Аракорн спокійно, але голос його лунав, як далекий грім. — Ми прийшли, бо твоя дочка особлива. Сила, що в ній, може змінити все. Але якщо Рід дізнається… вони скористаються нею. Вони зроблять з неї зброю.

Медонія ступила вперед. Її очі були повні жалю.

— Ми можемо забрати частину її сили. Заховати її до того часу, поки нащадок одного з древніх родів не торкнеться її своєю магією. Тоді сила повернеться. Але за це ти маєш заплатити ціну.

Жінка подивилась на свій живіт. Голос її тремтів, але був твердий:

— Яка ціна?

— Твоє життя, — тихо сказала Медонія. — Якщо ми цього не зробимо, вона помре не доживши і до 10 років. Сила вб’є її. А якщо ми зробимо… ти проживеш ще п’ять років після її народження. Але потім… він знайде тебе.

Мати Нати довго мовчала. Сльози котилися по її щоках, але вона не ховала їх. Вона знала. Вона вже знала, що її чекає.

— А якщо ви це зробите?

— Її доля буде важкою, — відповіла Медонія. — Але вона буде жити. І якщо все піде вірно… вона знайде своє щастя.

Жінка провела пальцями по животу і ледь усміхнулась крізь сльози.

— Добре… робіть.

Це було останнє, що почула Ната.

Темрява знову поглинула її.

Коли вона відкрила очі, голова йшла обертом. Ліс зник. Вона стояла посеред зали богів, коліна тремтіли. Рікотій все ще тримав її за плече, але Ната похитнулась. Аракорн миттєво опинився поруч і міцно підтримав її за інше плече.

— Дихай, дитино, — тихо сказав Антраліон, що вже стояв поруч. — Пірнання у спогади завжди важке.

Ната дихала. Глибоко, важко. Але разом із повітрям у неї піднімалась злість — гаряча, сліпа, нестримна. Темрява всередині неї заворушилася, ніби прокинулася від довгого сну, і почала повільно розтікатися по венах, холодна, липка, голодна.

Вона зло подивилась на Медонію.

— Ви… ви забрали в неї життя. Ви забрали в мене маму. Вона прожила лише п’ять років після мого народження… а потім батько знайшов її і вбив. Я це пам’ятаю…

Медонія не відвела погляду.

— Я знаю, що ти хочеш спитати. Але повір, ми сховали твою силу і ауру від твого батька. Саме тому він не знайшов тебе одразу. Ми дали їй шанс прожити ще п’ять років. Дати тобі життя. Якби не ми… багато всього могло трапитись, але все зводилось до твоєї смерті та падіння всього світу.

— Так, твою долю вибрали замість тебе, — додав Антраліон. — Але повір, для тебе і для всього світу це був найкращий варіант. До того ж, все має свою ціну. Ми її сплатили теж.

Ната стояла, важко дихаючи. Темрява в ній вирувала все сильніше, ніби хотіла вирватися й розірвати все навколо. Вона відчувала, як сила пульсує в пальцях, у грудях, у кожній клітині — холодна, древня, готова слухатись, але водночас голодна.

— І що тепер? — важко зітхнула вона.